Одне слово, поки освітлювачі та звукорежисери виставляли свою техніку, а водій підганяв до входу «мій» «мерседес», я почала приручати Федора.
Час ішов. Вечоріло й сутеніло. Коли режисер нарешті скомандував: «Знімаємо!», було вже темно. Федора потягли на вулицю.
Він почав страшенно верещати.
– Свиню ріжуть! – почулися звідусіль обурені крики захисників природи.
З вікон висунулись цікаві мешканці довколишніх будинків. Хтось пригрозив викликати міліцію, мовляв, життя немає через цих клятих кіношників!
Мені довелося взяти Федора за повідок і силоміць втягнути до салону авто.
Він заверещав ще дужче. «Нічого, – бадьоро сказав звукорежисер, – цього чутно не буде!»
Режисер дав команду: «Мотор!»
Елегантним рухом я відчинила дверцята автівки.
Згадавши, як це роблять кінозірки, звісила одну ногу і збиралася вже звісити й другу, як по них важкою артилерією пронісся переляканий софітами Федір.
А зачувши стрекотіння камери, кинувся назад до салону. Довелося силоміць витягати його звідти. Сердешний «піґґі» висів на червоному повідку, мов на шибениці. Це явно не було схоже на той королівський вихід, який замислив режисер.
Зрештою, мені дали до рук порожній поводок і на вході я зімітувала, що веду на ньому розкішне модне «тусовочне» порося.
Ця одна «проходка», яка в кіно пролітає миттєво, знімалася майже чотири години. Вигуки, про які я мріяла з дитинства: «Мотор – камера!» занурювали мене у відчай. На двадцятому дублі порвався босоніжок і я почала припадати на одну ногу, зачіска розсипалася, кілька разів я наступила на довгу сукню і ледь не впала, чоло пробивав піт від яскравого і гарячого світла софітів, потекла туш з очей і… саме на цьому дублі режисер гукнув: «Стоп – знято!» А я зрозуміла, що погарячкувала з дитячою мрією і віднині волію бути по той бік камери.
Проте «бойове хрещення» було отримано і я з повним правом підійшла до зграйки артистів.
Вони здавалися мені небожителями.
Але з’ясувалося, що всі вони – не актори, а підробляють «масовкою». Жіночки різного віку були медсестрами, перукарками, інженерами.
– А як же ви потрапили в кіно? – зі священним трепетом запитала я.
– Просто подали свої фотокартки на різні студії. І тепер, як потрібна масовка, нас час від часу викликають. Платять по 50 гривень за одну зйомку. Підробляємо, хоч і мало… – почула у відповідь.
Мені це здалося неймовірно цікавим.
Не уявляла, що можна підробляти ще й таким чином! Роздивилася докладніше – довкола стояли й гомоніли гарно вбрані чоловіки та жінки, фліртували, сміялися, тримали в руках бокали з рідиною, підфарбованою під шампанське.
І цей світ здався мені незбагненно цікавим. Чому я раніше не знала, що ось так запросто можна потрапити на знімальний майданчик?!
– Як же я вам заздрю! – з захватом сказала я.
– А чому тут заздрити? Нудота… І платять мало.
– Знаєте, – сказала я жінкам, – а я б згодилася навіть мити підлогу на майданчику, аби тільки бачити, як знімається кіно…
– А ви хто така? – зацікавились вони.
– Я? Ну… Сценарист… – тихо відповіла я…
…Ось так воно й почалося.
Хоча розпочалося давно. З блукання вулицями – з розпатланими косами та перемазаними зеленкою колінами, з божевільним бажанням почути запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»
Записи в «Трудовій книжці»
Як я вже казала, працюючи в цирку, я була ще й телетайпісткою в інформаційному агентстві (зараз такого вже не існує: тексти, які ми отримували, виповзали з телетайпа довгою стрічкою із пробитими на ній дірочками). Сюди після «останнього дзвоника» мене влаштувала моя тітонька. На денні вистави я просто втікала з робочого місця, нарікаючи на вигадану хворобу.
Варто чесно зізнатися, що працювала я погано. Коли нам, телетайпісткам, влаштували іспит, мої колеги за швидкістю набору текстів та читання стрічки понабирали по 160–200 очок «з плюсом», я ж за ці муки отримала… мінус 94.
Це ж треба було так постаратися! Відтоді я ненавиджу змагатися і «набирати бали» у будь-чому…
Потім мене занесло до кінотеатру. Зовсім випадково. Адже, якщо хтось іще може це пригадати, у середині 80-х почався час скорочень – тобто на кожному підприємстві почали планово скорочувати штати. Можливо, це теж була якась «криза», хоча, звісно, цей «антирадянський» термін тоді не вживали.
Скоротили й мене. Як наймолодшу. Мовляв, у тебе більше перспектив на майбутнє, адже «молодим вєздє у нас дорога».
На третьому поверсі нашого інформаційного агентства містилося Товариство книголюбів. Ним керувала маленька жіночка, про таких кажуть: «миша в борошні». Ми були знайомі, адже я їздила виступати по районах зі своїми віршиками від цього Товариства. Якось, зустрівши мене на сходах, вона лагідним голосом запропонувала мені нову й «набагато цікавішу» роботу: бути головою одного з районних відділків цього книгоманського товариства. Мовляв, у тебе буде кабінет, і купа вільного часу, і всі книжкові новинки під рукою…