Нарешті, у кінці третього акту, його вивели попід руки двоє козаків, як полоненого-зрадника, він виголосив одну-єдину репліку, його скрутили й відвели за куліси.
Увечері ми таки дочекалися «побачення» – Толік вийшов на сходи.
Закурив і сказав нам таке: «Ти (він показав на Ірку), мабуть, не вступиш – у тебе надто специфічна зовнішність. А ти (він прискіпливо оглянув мене)… У тебе непоганий народний типаж… Ти можеш поїхати з нами – хоч зараз, адже студія при театрі буде існувати ще рік. Наступного року буде вже пізно. Так що – вирішуй! Можу посприяти».
Мені не дуже сподобалися слова про «народний типаж», адже в Марії Стюарт його не може бути апріорі! І мені треба було закінчити школу.
Цілу ніч я уявляла, як тікаю з тим театром.
А ввечері наступного дня поставила «Зодіака», взяла до рук «Жерміналь» Золя, намастила батон згущонкою і вирішила, що треба негайно худнути…
Але – як?
Адже, читаючи книжки, я витрачала купу енергії, перевтілюючись у героїв, і цілком реально починала жити їхнім життям. Для цього потрібні були калорії! А до того ж я могла чути й бачити прочитане, як у кіно. Це була якась фантасмагорія: вичитані слова перетворювалися на звуки й рухомі картинки.
Книги були окремою темою в житті.
Окремою і найважливішою.
Бібліотека з Китаю
…одного разу, читаючи «Повість про життя» Костянтина Паустовського, я почула, як сурмить сурма й тупіт тисячі ніг зливається зі свистом куль. Ця слухова галюцинація була настільки реальною, що я завмерла та почала дослухатися – і вся книга постала переді мною, як у кіно. Іншого разу я знепритомніла від запахів зі сторінок Золя.
На жаль, це читання було не систематизоване, крім того, повз мене проходило багато іншої, на той час забороненої літератури.
Але Золя, Паустовський, Гоголь, Мопассан, Дюма – це було святе! Таку багатотомну бібліотеку привезли мої дідусь і бабуся з… Китаю.
Там дідусь працював на будівництві електростанцій. З тих часів – а це було ще до китайської «культурної революції» – у нас залишилася купа дивовижних реліквій. Наприклад, наволочки з вишитим портретом Мао Цзедуна, якісь прапори з китайськими ієрогліфами, металеві блюдечка з вишуканою емаллю, але головним чином російськомовні книжки, які в Китаї продавались у великій кількості. У нас такі книжки вимінювали на макулатуру…
Дідусь і бабуся були, як то кажуть, «інтелігентами в першому поколінні» – обоє походили з бідних селянських родин, закінчили в Харкові інститути: педагогічний (бабуся) і технічний (дідусь). Потяг до книг на той час був доволі нетиповим – адже їхні колеги привозили з-за кордону меблі чи сервізи. А дідусь привіз жахливі вовняні шаровари для мами (такі носили китаянки) та ящики з книгами. А от хто привчив дідуся та бабусю до читання? Обоє ж вийшли із самих «низів»…
Бабуся Іра взагалі мала біографію, гідну шевченківських героїнь.
У дитинстві вона вважалася «байстрючкою» і до старості переживала з цього приводу, адже, як кажуть, «дитячі травми» залишаються з нами на все життя. Я дізналася про це досить дивним чином. Одного разу я просто вимовила при ній це слово – вже не пам’ятаю, кого чи чого воно стосувалося, – «байстрюк». І бабуся Іра знітилася, а потім добряче насварила мене. Я не могла зрозуміти, в чому справа. Здавалося, я образила її до глибини душі.
Тоді я не знала, що так її дражнили в селі Чернухи, де вона жила зі своєю матір’ю. Бігли за нею вулицею і кричали: «Байстрючка! Байстрючка!»
Справа в тому, що мати моєї бабусі була дуже вродливою, хоча й простою сільською жінкою. У неї закохався сам пан фельдшер (десь у нас зберігається єдине фото, на якому він – у білому капелюсі, з палицею, у смугастих штанах та черевиках-штиблетах). Від того короткочасного кохання (ох, якби дізнатися про все це докладно – але вже немає в кого запитати!) і народилася моя бабуся. Фельдшер, звісно, поїхав, а жінка народила дівчинку. І її одразу почали дражнити. Особливо жорстоко – після ранньої смерті матері.
Працювала «в наймах», шила собі спідниці з подарованих скатертин. Які ж тут книги?
Але, певно, потяг до краси – вроджене почуття. На фотографіях 20-30-х років моя бабуся виглядає вишуканою красунею. А коли ми з мамою питали, звідки в неї такий комірець чи така блузка, вона відповідала: «Це я пошила з тканини, яку нам видавали на… прапори». Або: «Це – з наволочки…»
Пізніше, вже маючи двох дітей, ставши вчителькою і дружиною інженера-електрика, бабуся замовляла собі сукні в кравчині. Досі зберігається одна з них – з бордової вовни, з оксамитовими квітами на рукавах. Це вбрання бабуся пошила спеціально для поїздки до дідуся – до Пекіна.