І – запах парфумів «Червона Москва».
Я застала пальто на межі ювілейного знищення: в середині 60-х йому настав край.
Тому, відновлюючи його в пам’яті, бачу лише туманний силует: «у талію», «довгим кльошем донизу», воно дихало «дощами й туманами».
Щось із початку срібного сторіччя, щось не з цього життя.
А от сині цупкі та лискучі клапті від нього збереглися надовго.
Порізане охайними квадратами і прямокутниками, пальто довго служило для зберігання тепла в каструлях.
А з його білої ватяної підкладки мені нарізали «устілки» для чобіт і черевиків.
Але «чорнобурка» проіснувала довше за клаптики й устілки.
Спочатку вона, відлучена від тіла пальта, мов дитина від матері, понуро звисала з гребеня дивану – очима і зубками донизу. Так би мовити, створювала привабливий і загадковий антураж-дизайн у вбогих стінах помешкання. Вона була найціннішим і найцікавішим з усього, що там було.
І в моїх очах переважила всіх ляльок, які в мене на той час водились.
Я знімала її з дивана, клала мордою догори на вигин руки й уявляла, що…
Уявляла різне.
Часом – досить трагічне.
Мовляв, у всіх (хто ці «всі» – не мало значення) народилися нормальні діти: гладкі, рожеві, з ногами і руками. А я, тобто принцеса з невідомого світу, народила ось таке, як у Пушкіна: «не мишонка, не лягушку, а нєвєдому звєрюшку». Одне слово – «чорнобурку». Народила і довго-довго над нею плакала, доки не почула голос з хутряно-зубастої пащі: «Не плач – я зачарований принц! Я принесу тобі, коли виросту, багато-багато щастя!» Далі в межах кухні, котра через кількість табуреток слугувала за Альпійські гори, і батьківської спальні – БАМу (тоді всі говорили і співали про якийсь БАМ і мені здавалося, що красивішого місця на світі, певно, немає) розгорталася сумна історія, про те, як вигнали принцесу із зачарованим принцом-чорнобуркою з королівства. Як вона йшла й падала, йшла й падала (падала я через кожен крок з особливою насолодою, адже дошки підлоги так гарно рипіли піді мною і на них так добре було зображати страждання!) – але чорнобурку не кинула! А коли дійшла до самого БАМу, перетворилася чорнобурка на гарного принца.
Тут історія закінчувалася, адже «гарний принц» був мені зовсім не цікавий. І історія гальмувала, залишаючись без фіналу.
Іноді я таємно підгодовувала чорнобурку кашею зі свого столу – і через деякий час вона починала смердіти. І ніхто не міг здогадатися, звідки йде цей запах.
Потім мій «зачарований принц» перекочував з верха дивана донизу.
На підлогу. Сталося це непомітно і якось природно.
Певно, мама й бабуся вирішили, що так буде логічніше: хутро лізло, смерділо, морда витерлась, очка повідвалювались. І обскубана тушка набула вигляду моторошної лисячої мумії.
Крізь відрізок часу в кілька років бачу на підлозі перед диваном задублену, зачовгану ногами, облисілу й висохлу шкіру-дошку, котра давно втратила свою гнучкість, блиск і пухнастість. Дивно (і зараз – дивно!), як розкішний комір міг перетворитися на цю велетенську пласку сушену воблу, вкриту сірою лускою рідких ворсинок.
Ця жахлива мумія ще років зо п’ять мозолила очі наших гостей. Аж доки не зникла. Коли? Куди?
І чому мене хвилює саме це, якщо зникли за завісою часу набагато важливіші речі?
Скажімо, сама та квартира – з «Альпами» і «БАМом», із запахами гречаної каші та парфумів «Червона Москва».
Та й квартира тут ні до чого!
Це лише ковчег, «летючий голландець», на якому я досі іноді пливу посеред безсоння. Просто підіймаюсь на нього по канату місячного світла, бреду довгим коридором, штовхаю двері.
А за ними стоїть перед дзеркалом жінка в «а-бал-дєн-ному» пальті – синьому, «в талію», оповита блискучим хутром.
Вона мало чого знає про себе, крім того, що їй двадцять «з хвостиком», і вона повернулася з евакуації – з Казахстану, і у неї двоє маленьких дітей. І те, що пальто можна вигідно продати й купити два мішки картоплі або борошна…
Стоїть і дивиться на себе.
Крізь себе.
Крізь себе – на мене.
Крізь мене – кудись далеко-далеко, куди не можна дійти ногами.
А лише так: по канату місячного світла.
А ще так: читаючи чиюсь книгу, в якій раптом, несподівано, зненацька – до спазмів у горлі – випливає точнісінько таке пальто.
Ну, можливо, й не таке.
Але теж – розкішне…
Про слизьку трубу й сурму
…одного разу цілий зимовий день я просиділа на слизькій, укритій інеєм трубі, що була прокладена впоперек величезного каналізаційного рівчака! Моя подруга Олька запропонувала скоротити шлях і пройтись по тій трубі, щоб не обходити довгий рівчак. Я сміливо пішла першою і, досягнувши середини, раптом глянула вниз: із землі, глибоко внизу, стирчали металеві штирі. Я злякалась, сіла верхи на ту кляту трубу й одразу примерзла до неї вовняними штанами. Мужня Олька лишалася зі мною до глибокого вечора, умовляючи піднятися і продовжувати шлях.