Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне.
Продовжую…
Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!»
А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху.
Так буває лише тоді, коли ти приймаєш правильне рішення або заново починаєш життя і нічого не боїшся. Тоді виникають цей зір і цей слух. А все, що дратує, переформульовується на краще або кумедне.
…Сьогодні в маршрутці прямо переді мною сидів дядько, який усю дорогу колупався у вухах, а потім підносив пальці до очей і уважно розглядав те, що звідти викопав. Від цього, звісно, мене теж нудило, доки я подумала: а якщо цей дядько – представник якого-небудь втаємниченого клану, члени якого здатні вирощувати у себе у вухах діаманти? При чому, цей процес продукування не постійний, а як пологи. Тобто продукування діамантів може відбутися несподівано й у будь-якому місці. І саме зараз дядька «приперло» і «процес пішов».
Отже, дядько розглядав плоди своєї праці, кондуктор дав мені «щасливий квиток» і наказав з’їсти його. Це був жарт, але він повторив його шість разів. Та ще й так наполегливо, що інші пасажири уважно спостерігали за мною всю дорогу: з’їм чи ні? А я собі їхала, дивилася у вікно і думала про те, що мені два тижні тому запропонували написати «мемуари»…
Ця пропозиція заскочила мене зненацька.
Але я все ж таки почала думати: а з чого б можна було розпочати таке писання? І зробила одне відкриття: якщо не знаєш, з чого почати розповідь, починай її зі словосполучення: «Одного разу…» – а далі піде само собою. Відверто кажучи, я ніколи ще не користувалася ним, адже завжди знала, що буде на початку, а що – в кінці. А все завдяки міфічним «маленьким друзям», моїм «зеленим чоловічкам», що як ідеї та герої живуть у голові та неодмінно хочуть проклюнутись на цей світ.
Я не хочу прокльовуватись – я в ньому вже існую.
І нарешті «одного разу» зрозуміла, що надійшов час щось у цьому існуванні систематизувати. Хоча б для себе.
І спробувати зберегти при цьому левову частку іронії, а краще – самоіронії, інакше не варто і братися до діла.
А розпочати так, ніби це продовження якогось речення. Ніби пишеш «між іншим», так, як би говорила на кухні, готуючи борщ або мої улюблені ліниві голубці. Так, ніби говорила до порожнечі сто років, а на сто перший – хтось таки увімкнув диктофона.
Ну от могли б бути такі варіанти…
Про театр «Ромен», циган і два відра цегли
…одного разу бабця Лєнки Ройтвер сказала: «А куди ти вступатимеш, коли закінчиш школу?» (Ми якраз стояли посеред Лєнчиної квартири, у якій ішов ремонт, а її бабця збирала у відра штукатурку й биту цеглу.)
– До театру «Ромен»! – впевнено сказала я.
– А хіба ти циганка? – здивувалася бабця. (Взагалі, вона була не дуже схожа на бабцю – маленька, але моторна, губи в неї завжди яскравіли помадою морквяного кольору!)
Я не вміла брехати, але мені дуже кортіло бути циганкою, а головне – довести це Лєнці.
– Так. У мене дідусь був циганом, – збрехала я і додала: – Я вмію трусити плечима!
– От і молодець! – сказала бабця. – Тоді бери ці відра – допоможеш винести їх за будинок, до балки! Бачиш, скільки тут у нас роботи.
Я взяла до рук два величезні «дорослі» відра, по вінця навантажені битою цеглою.
Ох! Бабця і Лєнка йшли за мною до самої балки. Вони несли целофан. Відверто кажучи, якби їх не було поруч, я б вивалила ті відра десь ближче.
Ми йшли, і бабця розпитувала мене про мої плани – чи знаю я циганську мову, чи вмію танцювати, і які іспити складають, щоб вступити до циганського театру. Мені було сім років, і я несла відра. Я думала, що маю доперти їх до самого пункту призначення. А ще мені здавалося, що в руках у бабці і в Лєнки – по рушниці. Щойно зупинюсь – розстріл. Бабця всю дорогу нахвалювала мене.
А потім сталося диво. Щойно я поставила відра на землю, як обидві мої руки самі собою злетіли вгору! Так, ніби були підхоплені якимись невидимими янголами. Руки були легкі і зовсім невагомі! Вони ніяк не хотіли повертатися до свого звичного стану. Бабця і Лєнка із подивом дивилися на мене, а мої руки – літали! Якби в мене був більший хист до точних наук, я б зробила якесь відкриття, наче Архімед, який вскочив у ванну з водою і зробив висновок про те, що… От зі мною тоді трапилось щось подібне. Моя теорема звучала так: якщо ти несеш вагу, яка в чотири рази перевищує вагу твого тіла, скинувши її, ти можеш злетіти в повітря.