…мабуть, зараз я роблю багато відкриттів для своїх близьких, адже мене завжди вважали тихою і слухняною.
Хоча я завжди думала, що дорослі – дурні.
Я і зараз так думаю. І про себе в тому числі.
Дорослі – дурні. А їхні внутрішні пружинки з часом іржавіють і припиняють діяти. І кудись зникає з пам’яті золоте правило: коли ти пручаєшся – найсильніший відступає…
…якби в моєму писанні була хоч якась логіка, наступну оповідь я б назвала «Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися».
Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися
Забігаючи наперед, даю відповідь – ніяк.
Важливо лише визначити, чи насправді нездійсненне є таким вже нездійсненним?
У школі нам забивали голови цитатами з класиків. Раніше дівчата занотовували їх у свої щоденники: «Помри, але не давай поцілунку без кохання», або «Людина народжена для щастя, мов птах – для польоту».
А найбільше я ненавиджу ось це: «Незамінних не буває!»
Легко жити, якщо хтось уже вклав тобі в голову ці правила. Тоді можна жити, не думаючи про те, чого б ти ще хотів у цьому житті, і не ридати над тим, що чогось найважливішого не відбудеться.
Мене завжди приваблювали зовсім інші правила. Не те, щоб приваблювали – навмисне я їх не вишукувала та не запам’ятовувала. Скоріш за все, я просто жила всупереч усьому «правильному». Ну от, чому б не закарбувати собі на лобі цнотливий вислів Чернишевського про поцілунки чи не чекати на свій політ разом із Горьким? Чи не засуджувати того покидька, для якого «не буває незамінних»? Наскільки б простіше жилося!
Але все «зіпсував» Гемінґвей та решта його друзів – відвідувачів мистецької кав’ярні «Ротонда» в Парижі…
Одного разу старша сестра майбутнього письменника зайшла до нього в кімнату й ледь не впала від жаху: молодший брат пив вино! І знаєте, що він їй відповів? «Людина має обов’язково випробувати на собі все!» Тобто спробувати здійснити те, що іншим здається табу. І це стало моїм першим правилом.
Друге, трагічніше правило, альтернативне висловлюванню «буревісника революції», я затямила, прочитавши спогади дружини Мандельштама. Коли вони обірвані, гнані, голодні чекали на арешт, він сказав їй: «А чому ти вирішила, що обов’язково маєш бути щасливою?» Це – переформулювання того дурнувато-оптимістичного вислову про птаха і політ, задля якого він народжений. Ніхто не дає нам при народженні ніяких гарантій.
Так от, про нездійсненне…
Люди нервують, божеволіють, втрачають здоровий глузд і гідність через свої невиправдані сподівання. Вони – мов каменюки, що торохкотять усередині. Не дають дихати й рухатись.
Моя подруга Леся Воронина на моє скавуління про якісь негаразди часом каже: «Роздобудя, ніхто не обіцяв, що буде легко!» – і тоді мені справді стає легко. Адже, якщо замислитися, жодна людина в цьому світі не має ніякої індульгенції, котра б відкрила їй прямий і безхмарний шлях до раю. І тому варто бути готовим до всього. Абсолютно до всього.
До того, що тебе любитимуть, – і до того, що цього може не статися…
Що в тебе будуть діти (багато веселих малюків!) – і до того, що їх НЕ БУДЕ… Жодного.
Що ти побачиш Америку чи плаватимеш на гумовому матраці в Мертвому морі – і що ти НІКОЛИ не зрушиш із насидженого місця…
Що ти «народжений для щастя, як…» – і що «ніхто не обіцяв, що буде легко»…
Змиритися з другою частиною цих висловів досить важко. Майже неможливо. Але й весь час думати про те, чого в тебе не буде або залишиться нездійсненним – зовсім нестерпно. Звідси починаються комплекси, заздрість і, зрештою, озлобленість на весь світ.
…живучи в своєму місті, я привчила себе досить спокійно думати саме про другу частину подібних висловів. І не тому, що була песимісткою. Навпаки.
Просто хотіла привчити себе до того, що в житті щось може не відбутися, не виправдатися, не скластися. Ну, скажімо, я прийду в потрібне місце пізніше на п’ять хвилин і виявиться, що Пані Удача, котра приходила туди саме по мене, щойно пішла! А не дочекавшись, причепилася до когось іншого. Хіба так не буває?
І що тоді робити?… Тупо заздрити тому, хто народився зі «срібною ложкою в роті»? Чи знайти свій скарб, розгрібаючи тисячі тонн піску? Я завжди надавала перевагу другому.
А одного разу знайшла цю ложку – в прямому, не метафоричному сенсі. Це було ніби підтвердження моєї аксіоми…
…одного разу (це було на узбережжі Середземного моря в Тель-Авіві) я купила йогурт у маленькій пластиковій склянці. Ішла по піску й думала, чим я його їстиму.
На Святій землі всім хочеться чудес – на кожному кроці. І я здійснила майже святотатство. «Господи, – подумала я, – дай мені те, чим можна з’їсти цей клятий йогурт!» – і копнула ногою пісок. Можете не вірити, але під ногою зблиснула срібна ложка! Я нахилилася і підняла її. Вона була витончена й делікатна, з довгою гладенькою ручкою, якась незвичайна. Я помила її в морських хвилях і сказала: «Дякую тобі, Господи!»