І ВІН сказав мені (теж зовсім-зовсім не патетично): «Ти спокійно ставилась до того, що може не здійснитися – і нічого не просила. Ось тобі. Їж свій йогурт! Це – найменше, що я можу для тебе зробити. Решту – сама!»
Ця ложка в мене є й досі.
…до чого тут нездійсненне? До того, що, попри всю свою байдужість до беззаперечної «щасливості» в цьому світі, я завжди знала, що варта різних чудес. Це була невиліковна хвороба дитинства. Можливо, «мої чудеса» були мізерними і незначними у порівнянні із пригодами якогось нащадка нафтового магната. Але впевнена, що років у сім він більше хотів би, аби йому підкорялися дощі, аніж отримати на день народження кредитну картку. І якби він сказав: «Мені подарували кредитну картку», я б знизала плечима й відповіла: «А мої брати – дощі. Їх рівно десять!» А ще я пошепки додала б: «А мій тато – Віталій Боневур!» (Був такий фільм про героя громадянської війни, яким ми захоплювались.) І я не сумнівалася, що він би роззявив рота й почав розпитувати…
У мене завжди був у рукаві ось такий козир. Коли його маєш – мало що лишається нездійсненним. А можливо, я просто була невибаглива?
Коли думала про те, чого в мене ще немає або ніколи не буде, на думку спадало одне – я НІКОЛИ не спущусь під воду з аквалангом. Чомусь саме це було найбажанішим і найнездійсненнішим. Коли я з цим змирилася і стала дорослою, виникло таке поняття, як «дайвінг».
…одного разу я лежала на самому дні моря, розкинувши руки, ніби на пляжі й сльози незбагненного щастя заливали мою маску. Чому, думала я, це здавалося таким нереальним? Така звичайна й мізерна річ? І чи не варто виставляти перед собою зовсім інші планки або взагалі зламати будь-які? Тобто стати вільною? І ніколи нічого не боятися? Навіть того, що в твоєму житті щось може не відбутися… Ми ж не можемо знати, у яку мить перед нами відчиняться потаємні двері тієї канцелярії, яка уважно стежить за кожним.
…навіть якщо ти просиш… звичайну ложку посеред спекотного й пустельного пляжу. Але, подумала я, можливо, лише про таке просити – не соромно. «Решту – сама!»
Хоча я вірю ще й у ВИПАДОК. Багато чого в житті траплялося випадково. Наприклад, поїздка до Америки…
Гуд бай, Америко, о-о-у!
…одного разу людина з відділу культурних зв’язків американського посольства в Україні п. Ольга К. поїхала у відрядження до Львова. Як потім вона розповідала, весь день ішов дощ. Ольга зайшла до книгарні, аби придбати собі якесь чтиво й піти до готелю. Все одно робити було нічого.
На щастя, Ольга любила детективи і їй до рук потрапила книжка з дуже привабливою в цьому плані назвою – «Мерці». Вона купила книжку й запам’ятала прізвище. А через рік (чи пізніше) завдяки «Мерцям» і львівському дощу мене запросили поїхати до Америки в складі делегації українських літераторів на запрошення і за підтримки (матеріальної) Державного департаменту США.
Подорож тривала три тижні, охопила п’ять штатів і сім міст країни. Її мета була окреслена в програмі так: «Ознайомлення з життям звичайних американців, руйнування міфів про американську дійсність». Географія подорожі: Вашингтон – Нью-Йорк – Берлінгтон – Сан-Дієго – Луїзвіль – Цинциннаті – Чикаго. У складі групи були письменники та літературознавці: Галина Пагутяк, Василь Габор, Марина Гримич, Олександр Бойченко, Сергій Васильєв, Олег Сидор-Гибелінда.
Це був найбожевільніший (2006) рік у моєму житті. Все звалилося на голову водночас: вихід шести книжок одночасно, морока із продажем-купівлею квартири, переїзд… А через три дні після переїзду – дві мандрівки підряд. Перша – до Ізраїлю і друга, через день після повернення, – до Америки. Я навіть валізу не розпаковувала.
Отже, від усього того калейдоскопу емоцій у мене залишилися тільки якісь короткі й зовсім несерйозні спостереження.
…одного разу, здолавши чотири штати, я сиділа на великому камені, який омивали довгі хвилі Тихого океану. Купатися було неможливо: хвилі океану зовсім не схожі на хвилі будь-якого, навіть найбільшого, моря. Вони виявилися такими потужними й високими, що одразу збивали з ніг. З ними треба було подружитися, впізнати на дотик, вивчити їхні підступні прийомчики. А на це зовсім не було часу.
Роздягнена (до купальника) і розгублена неможливістю пірнати Галя Пагутяк, походивши берегом, присіла поруч.