– Як мені вже набридло це Сан-Дієго! – сказала вона.
Каліфорнія… Довкола розкинулися принади району Ля Хойя – вілли мільйонерів на самому березі океану. За парканом «біча» завмер в очікуванні наш «майже-лімузин». На п’ятиметрових бурунчастих гребенях гарцювали серфінгісти в чорних водонепроникних костюмах. Неподалік, за скелями, випасалися лискучі морські котики – дуже схожі на серфінгістів.
Власне, поїздки в цей район могло б не і бути, якби не дивна зустріч в арт-кав’ярні на околиці Сан-Дієго. Там щочетверга збирається неприбуткова незалежна організація «Письменники Сан-Дієго». Кав’ярня дуже нагадує київську кав’ярню «Купідон» або львівську «Ляльку». Напівтемрява, пахощі кави, богемна атмосфера, пошарпані меблі. Письменники мало відрізняються від наших (щоправда, не палять і не вживають алкогольних напоїв. Лише – творчість, не затьмарена ніякими допінгами!). Хіба що серед них багато людей похилого віку і… дивакуватих на вигляд.
Нам запропонували спільне засідання. Як повідомила керівник організації, їхня вечірка завжди розпочинається з «письмових імпровізацій на задану тему», і поставила завдання: «Випадкова зустріч». Всі, як старанні учні, заглибились у написання текстів.
Потім, прочитавши щось на кшталт «молитви» для розкріпачення творчої енергії, усі по черзі читали написане: спочатку гість (тобто українець), потім – американець. Давно я не складала такого іспиту! Власне, я його й не склала. А точніше – не озвучила.
Сподівалась, що написаний у Сан-Дієго пасаж колись знадобиться для якоїсь історії. (Звідки я тоді могла знати, що подумки вже почала писати «Амулет Паскаля»?! Туди й пішов той маленький пасаж.)
Засідання продовжилось дружньою балачкою, під час якої захоплена Мариною Цвєтаєвою американка попросила Марину Гримич прочитати вірші улюбленої поетеси мовою оригіналу. Марина блискуче впоралась із цим завданням і зірвала бурю оплесків від американських побратимів. Тоді до турніру підключилася худорлява блондинка похилого віку й несподівано проспівала: «На вулиці скрипка грає…»
Цю пісню, пояснила вона, співала її матуся, котра приїхала до Америки з України ще перед початком другої світової війни. «Ольга Міс-ліфф-чік» – назвалася елегантна пані. А потім, відвівши в бік нашу перекладачку, домовилася, що завтра надішле по нас авто та повезе до себе в гості – у район Ля Хойя.
«Міс-ліфф-чік» виявилося прізвищем «Мисливчук». Пані Ольга ніколи не розмовляла й не розуміла української, бо народилася тут, в Америці. І навіть не знала, що її батько в юності був чоботарем, як записано в його трудовій книжці, привезеній з України в 20-х роках минулого сторіччя (ми їй це переклали). Сама пані виявилася відомим модельєром і власницею торгової марки «McNamara», чиї магазини розташовані на центральних вулицях Нью-Йорка. Нині пані Ольга продала свій бізнес і живе в престижному районі Сан-Дієго зі своїм, молодшим на двадцять років, бой-френдом на віллі, де старовинні меблі, скульптури і фонтан привезені з Італії та Франції. Вона пише мемуари. На диво стильна жінка – струнка білявка з живими блакитними очима. Красуня у свої майже 90 років…
Вона влаштувала обід у ресторанчику, а потім видала всім велетенські махрові рушники і терпляче чекала в авто, поки ми позасмагаємо.
Розцілувала на прощання. Сіла в авто.
Вона подарувала нам незабутній день – просто так. Розбивши міф про прагматичність та скупість американців. Власне, вона й не американка…
…тепер я сиджу за своїм комп’ютером на околиці Києва, уявляючи Галю на околиці Львова. За вікном накрапає дрібний дощик.
Жінки під парасольками…
Купка чоловіків під навісом пивної ятки…
Будка з написом «Курчата-гриль»…
«Як мені набридло це Сан-Дієго!»
…я зрозуміла, чому мені (а якщо бути точнішою – нам з Галею Пагутяк) довелося блукати спекотним Вашингтоном по кілька годин у пошуках потрібної «авеню».
– Це нас чорти водять! – сказала я після двогодинних пошуків шляху до готелю. Галя, як гідний нащадок графа Дракули, з цим погодилася.
Вулиці були порожні. Жодного перехожого. Величні адміністративні будівлі сталінського типу схожі одна на одну, як близнюки.
Звечоріло. У голову полізла всяка маячня. Майже як у фільмі «Джентльмени удачі»: «А в готелі зараз – вечеря… Макарони…» Потреби шлунка та втомлених ніг відсувають на другий план враження від споглядання шедеврів Родена, Гойї, Вермеєра, імпресіоністів – у Музеї мистецтв, індіанських старожитностей – в Індіанському музеї, скульптур у Музеї сучасного мистецтва.
Я дивуюсь, як сім років тому, ледь оселившись у готелі й вислухавши попередження про те, що гуляти нічним Вашингтоном небезпечно, вирушила на прогулянку, самотужки дійшла до Капітолію та опівночі, без жодних проблем, повернулася назад. Тепер ми блукаємо кілька годин – і, здається, лишимось тут назавжди…