– Якби я побачила Капітолій – одразу б зорієнтувалася! – із виглядом знавця кажу я.
Галя з надією дивиться на мене.
Я з надією вдивляюся в довгий проспект – марно. Капітолію не видно. Будемо ночувати поруч із чорним бомжем, що зручно влаштувався біля дороги у великій картонній коробці.
– Ви чого такі червоні? – раптом чуємо ми.
Буквально з-за рогу до нас надходить порятунок – Марина Гримич. Виявляється, ми стоїмо поруч із готелем. Майже біля його входу!
Ледь встигли вскочити в авто містера Кена, що запросив нас на родинну вечерю.
Кен – економіст, займається будівництвом. Його родина – одна з небагатьох, що цікавиться тим, як живуть люди в інших країнах. Дружня вечірка головним чином влаштована заради його сина Метью – шизоїдно-розумного хлопчика, відмінника коледжу й майбутнього антрополога. Він прискіпливо вивчав нас, ставив купу бездоганно сформульованих запитань. Мені навіть здалося, що він залюбки обміряв би об’єм наших черепів.
Його мати, Джейн, розповіла, що її дідусь і бабуся – вихідці з України.
Розпитували про Помаранчеву революцію, економіку, стосунки з іншими країнами.
Подавали курку, овочі, рис, на десерт – класичний яблучний пиріг.
Ідеальна американська родина.
Трохи стерильна. Показово правильна.
І лише бабуся – та сама, з України, сиділа в кутку на кріслі й хитрими очима дивилася на нас. Здається, їй хотілося випити чарочку…
…а я так само блукала й решту мандрівки: у Нью-Йорку, в Луїсвіллі, Цинциннаті та Чикаго.
У Сан-Дієго особливо небезпечними виявилися «моли» (велетенські універмаги) та супермаркети. Там, серед кілометрових кронштейнів зі шматтям та полицями з їжею, можна прожити до глибокої старості та померти, так і не знайшовши дороги ані до каси, ані додому.
…приємна несподіванка: виявляється, книжки українських письменників зберігаються в найбільшій у світі Національній Бібліотеці Американського Конгресу. Це підтверджено роздруківками, котрі нам вручили в цьому величному закладі. На своїх аркушиках, крім переліку книжок, знайшла навіть невеличку бібліографію. Аж моторошно стало: хто збирає ці дані?!
З одного боку, здається, що тут нікому нічого не потрібно. Вулицями ходять досить огрядні громадяни з літровими паперовими склянками пепсі-коли в одній руці й пакетом чипсів чи поп-корну – в іншій. Суцільна насолода від життя. З іншого – ось така велетенська культуро-і техно-поглинаюча машина, котра по дрібочці підгрібає все, що здається нікому не потрібним. Цим можна пояснити й дивовижні колекції шедеврів світового мистецтва (адже свого часу скуповувалося все – із розрахунком на майбутню славу невизнаних митців), і найсучасніші технології. Добре, якби у нас так ставилися хоча б до своїх учених, художників, акторів, музикантів. Адже скільки прізвищ українського походження ми познаходили в театральних програмках та туристичних буклетах!
З одного боку, всі піклуються про своє здоров’я. Якщо їхнім «мінздравом» призначено випивати по вісім великих склянок води на день – п’ють. Корисно бігати – всі бігають. Будь-де: по самому центру міста курсують громадяни в навушниках (бігають переважно під музику з плейєра) та браслетом на зап’ясті, який стежить за тиском та диханням. З іншого – дивує, що цей «оздоровчий біг» відбувається переважно біля автостради, над якою висить суцільний смог.
Ніде не палять. Боронь Боже! «Но смокінг!» – і розпашілі від злості курці годинами сперечаються з портьє на рецепшені готелів, вибиваючи собі «смокінг-рум».
Пропаганда здорового способу життя – і синтетичне швидке харчування.
Перед закоханою парочкою в ресторані – велетенські посудини, які важко назвати «тарілками». На них – піци, гамбургери, пересмажена у фритюрі картопля та величезні склянки, до половини наповнені шматками льоду – туди заливають кока-колу.
До речі, «без льоду американський стіл – кривий»! Як у нас – без солі. Лід – магічна приправа до будь-якої рідини. Спершу до столу подають лід, а потім решту. За один день тут з’їдається пів-Антарктики. Коли тобі пропонують попити, твоє: «No іce!» звучить майже як особиста образа. «Айс» має бути у всьому, що п’ється!
Бродвейські мюзикли – культурний шок.
Від голосів, гри, декорацій. Все це можна назвати одним словом – професіоналізм. Зізнаюсь, на «Фантомі опери» я майже ридала. «Другий бік» полягає в супердемократичності театрів. Можна прийти туди в подертих джинсах та кросівках, хочеш – надягай вечірню сукню з декольте на півзадниці. Можна жувати поп-корн. Можна вийти на вулицю і запросто зайти назад – квитків ніхто не перевіряє. Можна під час антракту піти по сусідніх театрах – подивитися інші вистави. Прочитані програмки, використані квитки чи обгортки з-під цукерок – на підлозі. Жодна театральна тітонька-наглядачка не зробить зауваження. У самому серці богеми дозволено все! Тим паче що з першими акордами музики строката публіка завмирає, немов зачарована. «Шикати» нема на кого.