Тут ми й дізналися, що, крім чотирьох котів, у Галі було прописано… п’ятеро сомалійських біженців, що Галя відчайдушно бореться з «поліцією», яка час від часу стукає в її вікна на першому поверсі будинку, що стоїть на околиці Львова.
Галя, яка через свою делікатність ніяк не хотіла йти під моєю парасолькою, коли ми вночі заблукали в Нью-Йорку і змокли до кісток.
Галя, у номері якої завжди був «льодовик», бо вона не могла впоратися з кондиціонером.
Галя, у якої загубилася валіза на рейсі «Відень-Вашингтон».
Галя, яка кинулася на пошуки цигарок у респектабельному районі Сан-Дієго, де їх не могло бути апріорі і… таки знайшла!
Галя, з якою ми в Чикаго необачно вискочили на вулицю з приміщення аеропорту під час транзитного перельоту й ледь пройшли «паспортний шмон».
Галя, «шопінг» з якою проходив під гаслом: «Ми з Тамарою ходимо парою». (Через це в нас купа однакових речей. Добре, що живемо в різних містах!)
Галя Пагутяк, інопланетянка зі свого Королівства…
Під кінець подорожі Галя запросила всіх нас зібратися в неї під час Львівського Форуму видавців. «Може не відчинити… Втече до мами в село!» – пожартував Василь Габор. Галя побожилася, що відчинить. А якщо й ні – на Галю ображатися просто неможливо!
Отже… висновок перший, зроблений після американських мандрів: свідомі американці не так вже й люблять Дена Брауна. Він для них – попса. «Є письменники хороші, а є – популярні!» – мудро сказав нам один американець.
Висновок другий: американські письменники нічим не відрізняються від українських. Тобто не живуть за рахунок казкових гонорарів, а тяжко «пробивають» свої твори у видавництвах, мріють надрукуватися в «Рендом Хаузі» (монстрі-видавництві, котре поглинуло решту дрібніших) та «Нью-Йоркері». Почувши про нашу ситуацію, вони здивовано цмокали язиками. Виявилося, що в нас у цьому плані більше свободи.
Висновок третій: їхні письменники доволі дивні… Переважно похилого віку, які, напрацювавшись і заробивши пенсію, почали писати книжки. «Наймолодшому поколінню» – далеко за п’ятдесят.
Проте в деяких редакціях газет, а також у коледжах та спеціальних центрах вчать «на письменників та поетів». Принаймні, якщо звідти не вийдуть новітні генії, то мета таких закладів – «навчити висловлюватися на папері». За словами керівника проекту «Молоді письменники» в Берлінгтоні, «навіть інженеру потрібно вміти грамотно скласти інструкцію!»
У Цинциннаті існує літературний жіночий центр із дивною назвою: «Жінки, котрі НАРЕШТІ пишуть про зміни».
У Чикаго – літературний факультет при коледжі. (На ньому, за словами викладачки, навчається навіть «одна дівчинка з України на ім’я Ксюша». Оксана? Прізвище залишилось невідомим… Може, колись почуємо…)
За навчання у цих закладах треба викласти чималу, навіть для американського гаманця, суму. Що робити потім із такою купою письменників, поки що нікому не відомо…
…на цьому записи про Америку уриваються…
Ні, брешу. Спочатку я не хотіла додавати останні уривки. Вони зовсім необ’єктивні, адже нещодавно, розмовляючи з одним відомим письменником, почула, що Америка – дивовижна країна, варто лише «знати місця».
Але я не знала тих місць. І тому хаотично записала таке…
…дивна і чужа країна…
…еклектика в усьому…
…як тут могла виникнути ТАКА література?…
…набридають безупинні «екск’юз мі»…
…товстуни… поп-корни… лід…
…паперові склянки на один літр…
…кава… Кава?…
…«амоскус» – мексиканські найманці, що нелегально обробляють полуничні поля…
…і мешкають – у кущах…
…економічна необхідність в емігрантах – «щоб вони працювали»!..
…«український дім» у парку Більбоа. Патріотичні розмови – і жодної склянки води…
…кентакський бурбон…
…малиновий сорбет…
…піднебесне провалля в часі…
…гуд бай, Америко, о-у!..
Хто ховається в деталях
…одного разу – це було років дванадцять тому – я вперше виїхала за кордон. До Хорватії. Відтоді я подорожую. Але дивна річ: все бачу якось неправильно, навиворіт. Коли після першої поїздки в кінці 90-х мене запитали: «Як там в Америці?», я не знала, що відповісти. Потім моя подруга-журналістка написала: «Якщо Роздобудько послати на Місяць, а потім запитати: ну, як там, вона відповість: “Місяць, як Місяць…”»
Я звикла придивлятися до деталей. На мене не справляє враження те, що відполіроване мільйонами поглядів. Проте почуваюся щасливою на вузеньких вуличках, у маленьких кав’ярнях, серед строкатої публіки. Дивлюся за паркани котеджів і думаю, що й там життя таке саме, як і будь-де.