І всі – ті, хто живе за високими парканами, на власних островах, і ті, хто рахує копійки від зарплати до зарплати, – насправді хочуть мати три речі (можливо, п’ять). А можливо, й одну, в яку входять усі п’ять: бути щасливими…
Отже, про подорожі…
…тепер я напевно знаю, що відчуває людина, яка падає з висоти трьох дев’ятиповерхових будинків!
Щоправда, за цими відчуттями не треба було їздити так далеко – до Малайзії, а скористатися послугами київської «тарзанки». Але ця «тарзанка» в десять разів нижча за китайську вежу в горах Гентінгайленду, що за дві години їзди від малайської столиці – Куала-Лумпура.
Навіщо мене занесло на цю вежу, я міркувала всю «дорогу», поки здіймалася на ту височінь. Можливо, хотіла отримати трохи гострих відчуттів у країні, де немає ані зими, ані літа. Весь час одна й та сама температура – за 30 градусів.
Рано сутеніє… пізно світає… І пальми, пальми, пальми…
Увесь час доводиться щипати себе за руку й промовляти: «Ти – в раю! У тебе на батьківщині нині – зима, Різдво, Водохреще…» Але в зиму мало віриться, адже… у вікна лізуть мавпи! Вони полюють на гаманці, блискучі дрібнички або просто хочуть спілкування. Це, мабуть, грішно, але перша жива істота, якій я сказала: «Христос народився!» – була мила мавпочка, що зазирнула до кімнати й умить поцупила зі столика пластикову склянку з йогуртом.
Малайзію мені приємніше називати так, як це слово звучить на місцевих діалектах (а їх тут три: малайський, китайський та індійський) – Малейша чи Малесіа. Кожна з трьох націй вважає, що саме вона найбільше вплинула на розвиток країни. Насправді її розвивали колонізатори-завойовники, а корінні малайці лише усміхалися до них своїми філософсько-відстороненими усмішками й не чинили жодного опору. Першими на ці землі приїхали аборигени з Суматри в чотирнадцятому сторіччі. Вони ще не встигли побудувати свої бунгало на традиційних палях, як їх «завоювали» португальські хрестоносці, а португальців змінили голландці.
Але по-справжньому розвинули країну британці, що прийшли сюди у пошуках олова. Звісно, самим бабратися в «брудних потоках» (тобто «куала лумпурі», як нині називається столиця Малайзії) вони не збиралися. Тому привели з собою своїх індійських рабів. Китайці прийшли сюди самі, рятуючись від голоду. Тепер ці три нації – головне населення Малейші. Зі своїми власними рисами характеру. Малайці «ширяють у хмарах», вони привітні та безтурботні в очікуванні на «інше», щасливіше життя, звертатися до них із проханнями – марна справа. Вони вислухають, покивають головами й випустять із лівого вуха те, що влетіло в праве. Китайці – з ранку до ночі метушаться, працюють, не покладаючи рук, і вважають, що саме вони тут найголовніші, індійці контролюють сферу харчової промисловості й живуть, як і в себе на батьківщині, за суворими законами каст.
І жодних «диких племен», про які мене попереджали. Усе цивілізовано. Навіть прикро, що країна, яка отримала волю всього 150 років тому, виглядає як європейська. Особливо це помітно в Куала-Лумпурі.
Хмарочоси, чисті вулиці. Середня зарплата робітників – тисяча баксів. Перший міф про дикість та екзотичність було розвіяно в перший же день. Але лишилося ще кілька.
Наприклад, про небезпечних комах та всілякі хвороби. Але для того, щоб поїхати до Малайзії, не потрібно ніяких щеплень! Навіть комарі не дошкуляють. Адже в кожному кутку навіть найменшої кав’ярні куриться спеціальне зілля, що відганяє кровососів. А від шлункових хвороб рятують гострі місцеві страви.
На перший погляд може видатись, що малайці знущаються з європейців – тут все «спайс», навіть традиційний малайський суп з курятиною та великими шматками овочів – «айям». Перець та інші гострі приправи та спеції здавна допомагали довше зберігати продукти, а тепер ще й дезінфікують нутрощі не звиклих до специфічної кухні гостей країни. Взагалі, у Малайзії – культ їжі. Тут замість звичного: «Як справи?», малайці перш за все запитають: «Ти поїв?» – і, почувши відповідь, задоволено закивають головами. Але дивує, що до столу в жодному ресторані не подають ножів: малайці та індійці традиційно їдять руками, китайці вправно орудують паличками. І лише європейці мусять копирсати розкішну запечену з овочами рибу виделкою, порушуючи красу страви. Але до цього швидко звикаєш, бо смак – найголовніше. До речі, я зрозуміла, що це – моя кухня, адже я обожнюю усе «спайс».
Другий міф був пов’язаний із «сезоном дощів», бо вирушала в дорогу якраз у цей час. Сезон дощів по-малайськи – це дрібний тридцятихвилинний дощик, що з вересня до лютого йде раз на день. Можна перетерпіти.
Їдучи сюди, вважала, що опинюся в ролі «полковника, якому ніхто не пише». Нічого подібного! Навіть про якісь страшні «повені» в Малайзії я дізналася від переляканих друзів, що писали мені СМС з України. Тут про це не говорили навіть по телевізору.