Вона зрозуміла, що треба готуватися до звільнення.
Але справа полягала навіть не в цьому!
З чіткою ясністю, котру затьмарював флер його божевільних фантазій, вона зрозуміла головне: її романтичний чоловік прикрашав виключно своє життя, у якому вона була лише об’єктом. Об’єктом для його запеклої боротьби з прозою життя.
Відшукавши цей вдячний об’єкт у її особі, він виростав над собою, мов гриб-порхавка, притрушений сосновими голками в темному лісі буденності.
Він любив себе пристрасно, шалено й ніжно, ретельно уникаючи всього прозаїчного, того, що могло б зруйнувати його світлий лик у її розширених від вічного здивування очах.
А вона була тут ні до чого!
Її настрої, бажання, її робота. Адже варто було їй поскаржитись на здоров’я або попросити прибити «о-о-о-ось цю поличку на о-о-о-ось цей (ще не забитий) цвяшок», як його благородний погляд казкового бетмена тьмянів і сповнювався невимовним сумом.
Одне слово, вона несподівано зрозуміла, що більше не хоче пригод, котрі ніяк не узгоджуються з її повсякденним життям.
Кілька тижнів вона збирала всі розкидані по квартирі «засоби бойової оборони» в мішок, а потім зі слізьми палила їх на галявині, прощаючись із мрією про незвичайні стосунки. Щоби – «з бісовщинкою», «не так, як в усіх»…
Не тягнись за сірником!
(Кілька простих думок з приводу гідності)
…це відбувалося в Німеччині.
У той час, коли в Берліні ще не була знесена стіна, за якою ретельно приховувалися «пережитки капіталізму, що загнивав» від запашних благ комунізму, котрий «ось-ось» настане.
Ми з подружкою (її звали Марина) потрапили в НДР у складі молодіжного десанту, метою якого було ознайомитися з «прогресивними німецькими ровесниками».
Нам було так мало років, що нині здається – стільки не буває.
І, як кажуть, «вітер свободи вдарив їм у голову». Адже життя німецьких ровесників все ж таки дуже відрізнялося від нашого навіть у ті часи.
Щовечора, після відвідувань промислових підприємств і нудних обов’язкових зустрічей з «відмінниками соціалістичної праці», нас (делегацію) водили на вечірки в різноманітні молодіжні клуби. Там закінчувалася пролетарська показуха, лунав «Пінк Флойд» і «дим стояв перевеслом».
Цей бік життя «прогресивної німецької молоді», порівняно з нашим, здавався нам кадрами з голлівудського фільму.
Отже, ми вперше сиділи в пабі (!) під суворими поглядами хлопчиків «від ЦК комсомолу» (яких, до речі, завжди приставляли до подібних делегацій) і… навчились «західному життю».
А кажучи простіше – вчилися… курити. Адже саме це, прямо скажемо, не корисне для здорового способу життя, дійство здавалося нам проявом вищого ступеня свободи. Про решту ми просто ще не знали.
Але саме через нього й виник той життєвий девіз, котрий потім вплинув на подальше життя.
Марина взяла сигарету, і той, хто сидів навпроти, послужливо чиркнув сірником. І я побачила, як подруга, кумедно витягуючи шию і трохи підвівшись з місця, потягнулася за вогником.
– Не тягнись за сірником! – несподівано вирвалося з мене те «доленосне» гасло. Марина миттєво розпрямилася.
І – о диво німецького джентльменства! – вогник сам опинився біля її носа.
…Звісно, сірник тут ні до чого!
А розшифровка гасла виявилася простою: пізніше, коли життя ставило нас у принизливу позу «того, хто тягнеться за вогником», я завжди згадувала цю давню ситуацію і суворо наказувала випростатися, додаючи з набутого досвіду: «Самі піднесуть!»
Це може здатися дивним, але почуття власної гідності починається саме з цих простих істин, котрі починаються з частки «не»: не плач, не бійся, не проси! А за великим рахунком – не нарікай на життя, не принижуйся. Отримаєш – на копійку, втратиш – на мільйон.
Наведу ще один простий приклад, пов’язаний із почуттям гідності – такий же непафосний і, мабуть, трохи кумедний. Але ми спостерігаємо його щоденно, не пов’язуючи його з таким важливим і глибоким почуттям.
Отже, картинка з натури.
Ранок. Зупинка. До зупинки йде елегантна жінка – все в ній підібрано «до тону»: біла куртка, рожевий шалик, рожева помада на вустах і – прекрасна, «вранішня» посмішка. Пливе, ніби яхточка. Приємно дивитися. До зупинки підкочується маршрутка. І «яхточка» миттєво перетворюється на рибальський баркас! Жінка, підхопивши спідницю, пихкотить, набираючи швидкість на доленосній десятиметрівці аби встигнути закинути на сходинку бодай одну ногу, доки нахаба-водій не зачинив дверцята. Власне, він це й робить, із садистським задоволенням спостерігаючи в люстерко, як з облич чарівних панянок стікає піт, макіяж і вранішні посмішки…