Колян каже, та нічо’, мітинг закінчиться і підемо.
Мітинг – то теж цікаво.
Хоча й нудно.
Вийшов спочатку мужик в окулярах. Складно говорив, довго. Зрозумів я таке, що скоро будуть у нас мужик з мужиком жити. Другий вийшов, каже: фашисти кругом. Третьою баба була. На бабу приємніше дивитися: люта блондинка, пара з вуст так і пре. Поки говорила, я Коляну анекдот про блондинку розповів. Поржали, пішли по чай. Ноги втомилися стояти. Мамка в розпачі: кому ж в очі дивитися, якщо – два кордони між нами? Хотіла було вийти із загорожі, а їй кажуть: назад не вернетесь! Мамка каже, я з діабетом. Випустили. Я їй вслід поглянув: все, певно, сиротою залишусь.
Ледь дотрималися до шостої.
Пал Палич каже: ночувати йдемо до автобусів, без базару. Ми аж свиснули: а мочілово – коли? Пал Палич каже: яке ще мочілово – їх там п’ятсот тисяч. Відміняється мочілово.
Ну, пішли ми до автобусів.
Я до Пал Палича: мені мамку шукати треба. Він мене відмітив у списку й каже: добре, шукай, але не довго.
Відколовся я. Пішов. До тих. Вечір уже. А там все у вогнях. І жрачкою пахне.
У мене ноги померзли й жерти хочу. Але йду, мов партизан, думаю: зараз схоплять, закатують до смерті – вони ж такі! Але пройшов у саму середину. Ходжу, мамку шукаю.
Дівка якась з ящиком підходить, посміхається, каже:
– Пригощайтесь!
У ящику – яблука, апельсини (ті самі, якими мамка мене в дитинстві лякала, що, мовляв, отруйні).
Я, щоби уваги не привертати, взяв і в кишеню сховав: потім викину.
У такій юрмі тепло стало, а ще вогнища горять, а ще – кухні.
Ну, чесно скажу, нажерся я там і… взуття змінив. Я в осінніх їхав, а там зимові теплі видавали – прямо безплатно, на хутрі. Та ще шкарпетки з етикетками – нові.
Сів перевзуватися біля якогось намету, чую, що кажуть, буде тут увечері «Океан Ельзи» співати.
Я аж присвиснув у бік того бовдура, що таке казав:
– Брешеш! Чого б вони тут за «просто так» виступали?!
Він так на мене дивно глянув і каже:
– Та тут всі так виступають… А ви звідки?
Все, думаю, хана мені настала.
Але сказав. А він мені:
– Супер, тут багато з ваших країв! Ви, певно, намет загубили? Пішли проведу!
А що робити – пішов. Дорогою свинцівку з кишені витрусив. І думаю: їхав мочити, а вийде зараз навпаки. Доведе він мене до того намету – а мене там хто впізнає? І почнуть катувати…
Підійшли. На наметі напис «Горлівка» – довкола жіночки стоять, співають, горло деруть.
– Я вам вашого хлопця привів. Заблукав він! – каже мій конвоїр.
Баби співати припинили. Одна радісно так:
– Синку!
Кароче: мамка моя. Стоїть серед них, співає. Її хлібом не годуй, а дай поспівати.
Завели до намету. Зігрівся. Наївся, що щоки тріщали. Бля, думаю, Пашка з Коляном в автобусі сидять. Розкажу – не повірять!
…Ну й не повірили, бля!
Я їм: та клянуся, усім старим складом вийшли!!
Вони мені: не гоні, у Вакарчука давно вже соло-гітарист Петро Чєрнявський.
Я: та Петро вже вийшов зі складу, темнота!
Вони: Брешеш!
Я – їм: та Гудімов був, зуб даю! Гудімов, Хусточка (з Парижа, Славко казав, приїхав, зуб даю!), Шуров…
Ті, на яких ще тоді в Донецьк їздили.
Вони гигочуть: бути не може. То все фігня і брехня.
Всю ніч, поки назад їхали – сперечались: може таке бути чи не може. Мамку я в свідки звати боявся – а як її з роботи виженуть, що співала у ворожому таборі. Мені-то що? Я без роботи.
Я їхав їх мочити…»
Бабуся казали…
Що робити, коли тебе ігнорують?
За принципом: «А Васька слухає – та їсть!»
А ти ходиш довкола його столу та щось говориш про честь і совість, про те, що варто схаменутися.
Навіть трохи посмикуєш його за комір: вставай, іди геть. Але він, той «Васька», надто важкий, щоби ось так просто стягнути його за насидженого теплого місця. Він ще не наївся.
Він їсть.
І ніяк не реагує на твої заклики й вимоги.
Ось коли потрібні знання психологів і філософів, які сторіччями, певно, накопичували досвід подібних ситуацій. Мабуть, цілі наукові праці написали з цього приводу: як бути, коли тебе ігнорують? А якщо таких, як ти – мільйони! Як бути?
А якщо звернутися до найпростішого прикладу – з дитинства?
Ось уявіть: ви маленький хлопчик (або дівчинка), і вам оголошено бойкот. Що б ти не робив, що б не говорив – клас уперто мовчить, ніби тебе немає.
Що ти робив?
Ішов до мудрої бабусі – і вона, подумавши, завжди знаходила вихід.
Принаймні моя говорила так.
Коли з тебе знущаються: а) не показуй, що тобі прикро; б) не виказуй образи; в) посміхайся. А якщо б’ють, пропонувала такі варіанти: а) не біжи скаржитись; б) відповідай тим же, якщо суперник – гідний тебе; в) уважно поглянь, що це за людина і… пожалій убогого, адже він сам давно вже покараний Богом…