– Смійся, – казала бабуся. – Сміх обеззброює. Він дратує і збиває з пантелику. А поки смієшся, думай, як діяти далі. І не вважай, що твій супротивник – не боїться. Він боїться. Тому й обрав найпідліший із варіантів – зробити вигляд, що тебе немає. Сунув голову в пісок і закляк. А якщо це так, то хіба можна ображатися на… те, що стирчить над землею?…
Прості люди
Як на мене, немає нічого більш зневажливого, як вираз «прості люди».
Особливо, коли він застосовується самими ж людьми стосовно себе.
Є й гірший: «Ми люди прості – в університетах не навчалися!»
Дивно, що говорять про це – з гордістю.
Адже довгі роки суспільству втовкмачувалося, що саме «прості люди» і є рушійною силою розвитку й прогресу, дійсними господарями та користувачами всього, що «навигадували» люди «не прості». Парадокс.
Зазвичай «прості люди» вимагають «порядку». Щоби на вулицях було чисто й тихо, щоби платили зарплату – маленьку, не вчасно, але ж платили! Щоби керівництво – керувало, звірі – звірили, ріки – текли, а травка – зеленіла.
Щоби «не прості» – знали своє місце й не збурювали інших своїми незрозумілими поривами. Адже дві-три думки про порядок і хліб щоденний на столі – хіба цього мало для існування?
Коли ти зневажливо відгукуєшся про цих «простих людей», можна почути обурений хор, мовляв, це не демократично та не по-людськи, хіба вони винні, що «в університетах не навчалися»? Вони теж мають право на свою думку!
Про порядок.
Про «не читав – але підтримую (засуджую)»…
Як правило, у простих людей все є. Адже вони не вибагливі. Але те, що їм необхідно, мов повітря – це КЕРІВНИЦТВО. Тобто та сила, котра скаже їм, що добре, а що погано. Вони не стануть вимагати перевірки – так воно чи ні. Адже КЕРІВНИЦТВО завжди має рацію!
Вони бояться втратити роботу.
Хоча – і це теж дивно! – вони її не мають, такої, яку б хотіли чи про яку мріяли. Для них важлива стабільність, навіть якщо вона – немов пряма лінія на моніторі медичного обладнання, який показує, що пацієнт «швидше мертвий, ніж живий».
Вони не можуть пояснити своїх вчинків, кажуть: «Спитайте далі» – і показують кудись поза спину, за якою ховається «керівництво». Або, мов молитву, промовляють: «Ми за порядок».
А що поганого в порядку? Власне, нічого.
Одна середньовічна жіночка кілька сторіч тому побачила, що вогнище під «єретиком» горить неправильно: з одного боку розгоряється краще, а з другого – зовсім не горить. Помітивши цей непорядок, вона підсунула туди оберемки хмизу, як підсунула б і під свій казан, на якому готувала вечерю для родини.
І зробила це не від злоби чи переконань. Ані того, ані іншого вона не мала й була доброю християнкою. А з міркувань «чистого порядку»: треба, щоб гарно і правильно розгорілося, а не абияк!
Якби вона могла здійняти обличчя вгору, певно, перелякалася б, побачивши того, під кого вона підкинула «дровенят». Можливо, всю ніч би думала: за що він постраждав, які мав переконання, і що ті переконання принесли б людству.
Але прості люди не часто поглядають на три метри далі від носаків своїх чобіт.
Інакше вони б перестали бути простими.
Мить, що стане вічністю
Пам’ять буває жорстокою.
Пам’ять взагалі жорстока.
Часом мені здається, що пам’ять і сумління – одне й те саме.
Пам’ять автоматично зберігає в собі ті миті, котрі, мов голки, поколюють тебе все життя.
Це – непоказні миті. У них немає героїзму, пафосу, доленосного вчинку.
Щоби їх запам’ятати, не треба напружуватись – вони закарбовуються самі. А потім – у будь-який час дня чи ночі, посеред будь-якого дійства, ніяк не пов’язаного з тією ситуацією, – спалахують, накочуються на тебе зненацька і б’ють точно в ціль – не продихнути.
…Мама співає в хорі: «Щедрик-щедрик-щедрівочка!..»
Її обличчя – серйозне, напружене, щоки палають, вона старанно виспівує кожну ноту. Довкола неї такі ж старенькі співаки та співачки, з тими ж дитячими напруженими обличчями. Вони теж стараються. Я – єдиний глядач у порожньому залі. Я прийшла подивитися, як співає моя мама. Так вона ходила дивитися на мене в дитячий садок…
Співаючи, мама поглядає в мій бік – їй хочеться співати краще й голосніше від усіх, щоби мені сподобалось.
Мені подобається.
Навіть не очікувала, що «народний хор ветеранів праці» так добре співає! Я пишаюся мамою. Моє серце стискається: я знаю – це та сама мить, від якої згодом захлинатимусь все життя – не продихнути.
«Щедрик-щедрик-щедрівочка – прилетіла ластівочка…»
…Батько довго порається із замком.