…Уранці, коли ми ще спали, нас розбудили сотні голосів: «О! Дивись – тут вже зайнято. Тут живе Пако!», «І тут живе Пако!», «Скрізь живе Пако!» Особливо смішно було спостерігати, як хтось шанобливо зупиняючись біля «зайнятої резиденції», обережно заглядав у дірочку полотняних дверей і тремтячим голосом гукав: «Пане Юрію! Ви тут?»
Дивно, але через багато років цю кумедну ситуацію мені переповідають люди, котрі там були. І я мушу сором’язливо зізнаватися, що це зробили ми…
А Юрко приїхав удень. Промчав на тачанці стадіоном – в червоній сорочці, з чорним паском, у своїх незмінних чорних окулярах.
Тоді я не знала, що через кілька років писатиму такий нарис…
Відчуття того, що Юрко ПІШОВ, у мене не було навіть на похороні. Можливо, таким чином захищалась від реальності.
Думала: тепер він нарешті наговориться зі своїми улюбленими «латиносами» – Кортасаром, Борхесом, Астуріасом.
Уявляла: ось він заходить до них у затишне бунгало, обвішане килимами з яскравими геометричними малюнками – в сомбреро, у своїй яскраво-червоній сорочці, у чорному кептарі, каже:
– Привіт, хлопці!
І вони заварюють йому свій фірмовий чай-мате, посуваються, даючи йому місце. І починають сперечатися про «складнощі перекладу», звертаючись один до одного – «брате» або «старий»…
І потім ще довго, зупиняючись поглядом у міському натовпі на якусь чудернацьку яскраву постать, ловила себе на думці – це він! Не всидів на тих килимах, таки повернувся! Адже колись зауважила: якби в літературному світі Юрка Покальчука не було – його варто було б вигадати, щоб не було нудно.
Але він був!
У своєму фіолетовому пальті, з червоним шаликом довкола шиї, у незмінних чорних окулярах, у «мистецькому» береті, з-під якого вибиваються смоляні кучері. Галасливий, сумбурний, з купою розповідей про все – водночас. Людина-феєрверк. І згадується він так само – у спалахах, у яких більше місця чомусь кумедному.
Адже веселе запам’ятовується краще, ніж сумне.
…Готую на кухні свою фірмову страву – «ліниві голубці». Виглядають не презентабельно, проте пахнуть смачно. Юрко вривається до кухні, щось говорить і, між іншим, вихоплює у мене ложку, відкидає кришку з недосмаженої страви і, продовжуючи говорити, закидає в себе ті «голубці». І так само швидко зникає, показуючи великим пальцем – «Во!» Я лишаюсь стояти біля порожньої пательні з німим питанням: що це було? Ніби вихор пролетів. А швидше за все, торнадо на ім’я «Пако».
Мені завжди здавалося, що він БІЛЬШИЙ за свої книжки, що він сам – ціла книга, яку ще не написав, але обов’язково напише. Про свої пригоди в Сибіру, де полював на оленів, про мандрівки світом, про небезпечні ситуації в циганському таборі чи ще деінде, про те, про що він не наважувався говорити – тільки натякав. Мовляв, «про це ще рано, потім»…
…Завжди був центром компанії.
Певно, декого дратував, адже не вписувався в коло своїх однолітків, був у колі молодих найбільшим авантюристом. Співав із хлопцями з «Мертвого півня», назвавши «групу» – «ВВМ»: Вогні Великого Міста. Такий собі окремий «проект», у якому своїм сумбурним речитативом «співав» власну поезію. І його слухали, адже сам «Пако» і тут був БІЛЬШИМ, ніж те, що робив. Ішли саме «подивитись на Пако». І, як мені здається, швидше за все отримати ту енергетику, яку він випромінював, як маленька електростанція.
З «домашніх ситуацій» якось вразила ще й така, з його донькою Оксаною. Тоді вона була зовсім маленька й несподівано заснула прямо на підлозі посеред кімнати, підклавши під голову кулачок. Розгублено повідомляю про цю подію Юркові, кажу, що малу, певно, треба перекласти на ліжко. «Не треба, – каже він спокійно, – вона так звикла!» – і підсуває їй під голову лише подушку. Спартанське виховання, подумала я, певно, готує її до труднощів життя. Одного разу я запитала (це було в інтерв’ю) його про «головних жінок його життя» і не помилилась, вже здогадуючись про відповідь – Оксана. Адже про доньку завжди любив говорити у будь-якій компанії, пишався їхньою дружбою, довірою і якимись «хлоп’ячими» стосунками. І це було зворушливо. Зовсім не в’язалося з його циганським образом «самотнього вовка»…
Я думаю, що інші напишуть більше і краще.
Можливо, маючи на те дозвіл. Те ж, що згадується мені, – досить побутове. Те, що він колись розповідав мені для журналу, – лишилося на папері й навряд чи варто повторюватись. Те, що знаю від нього і про нього «не для преси», нехай лишиться таємницею. Адже Пако мусить бути овіяний таємницею!
А те, що вразило в серпні того року, в якому він ПІШОВ, досі стоїть перед очима.