…Тоді на книжковому ярмарку, що проходив в Українському Домі, Юрко вперше був сам. Не знаю, як це правильно пояснити…
Довкола нього завжди купчилося доволі багато різних людей – друзів, приятелів, прихильників. А тоді я побачила його на автограф-сесії в якісь незвичній аурі самотності.
І це здалося дивним. Підійшла. Ми обнялися. «Нічого, Ірко, – шепнув він мені на вухо, – прорвемось – будемо жити!»
А потім пішов сходами.
Ніхто не кинувся слідом, не гукав до нього, не пропонував забігти до найближчої кнайпи.
Він ішов абсолютно САМ, ніби збурені хвилі, які завжди оточували його, відкотились і принишкли. Він вийшов у скляні двері й досить довго стояв, дивлячись на Європейську площу. І це теж здалося дивним: щоб Юрко Покальчук – Покаль, Пако! – ось так нерухомо завмер над вогнями Великого Міста. Зовсім один.
Можливо, у тому не було нічого дивного.
Можливо, потім, коли він зійшов з пагорба, його знову закрутив вир облич, розмов, зустрічей, вітань.
І все було, як завжди. Але ті довгі хвилини, коли він стояв сам-один у вечірньому серпанку, чомусь врізались у пам’ять.
Потім він повільно почав спускатися вниз.
Був кінець серпня 2008 року.
…одного разу, років сімнадцять тому, коли я працювала в дитячій редакції на першому каналі Національного радіо, одна журналістка, перехопивши мене в їдальні, познайомила із головним редактором дитячого журналу Лесею Ворониною. Я дуже важко йду на контакт, тим паче що моя колега сказала, що це – дружина Євгена Гуцала, дитяча письменниця. Мене заціпило, доки Леся запитала: «А чи ви часом не пишете для дітей?»
Я писала. Але соромилась це комусь показати. Тремтячими руками я віддала їй свою казку. І зникла на два місяці. Не телефонувала, не нав’язувалась із запитаннями, як там моя «нєтлєнка»? А коли все ж таки вирішила поцікавитись, збиралася зо два дні, репетирувала розмову перед люстром.
Наприклад, можна почати так: «Доброго дня, пані Лесю… Це вас турбує…» Ні, краще так: «Пані Лесю, це Ірен. Я вам колись дала свою казку…» А що далі?
Вона, мабуть, скаже: «Так, дала. Вона нам не підійшла». А що я скажу потім? «Дякую-дякую-по-спині-ломакою»?…
Я обрала вечірній час, коли в мене вдома всі спали, і зателефонувала. «Пані Лесю, це Ірен…» – промовила я.
А далі ми проговорили дві години…
Говоримо й досі.
І досі – «на ви», але це вже за звичкою.
Якби не Леся, я б у багатьох випадках, коли треба було діяти, «жувала кашу» – тобто розмірковувала б з приводу «сенсу буття».
Адже завжди любила все ускладнювати.
Причому, настільки, що зіпсований на кухні кран видавався мені всесвітньою трагедією – адже тоді треба було СПІЛКУВАТИСЯ з НЕЗНАЙОМИМИ людьми!
Якби це було можливо, я б краще сама опанувала фах слюсаря-сантехніка, стоматолога, перукаря, електрика, теслі, працівника ЖЕКу чи податкової інспекції, одне слово – уміла б усувати всі ті проблеми, з якими доводиться зіштовхуватися в побуті. А якщо виникали якісь серйозніші проблеми, я мучилась через них і вони здавалися мені нерозв’язними. А до чого тут Леся?
…одного разу, готуючись до серйозної розмови з дуже важливою людиною, я зателефонувала до неї і сказала:
– Лесю, а якщо я скажу ось так…
І, як завжди, вдалася до розлогих екскурсів «від царя Панька» до нинішнього моменту.
Леся уважно вислухала мене.
– Ну як? – запитала я.
– Слушно… – сказала Леся. А потім, помовчавши кілька секунд, делікатно додала: – Але… мені здається… – Зрештою, вона замовкла, а потім рішуче сказала: Роздобудя! З вас знущаються, а ви розводите весь цей сироп про душу? Скажіть просто: «Пішли ви…» – тут м’яка й інтелігентна дитяча письменниця повідомила відкритим текстом – куди саме.
І в моїй голові, набитій метафорами, одразу все стало на свої місця. А коли я скористалася цією порадою, то з подивом зрозуміла, що все геніальне – просте. Подіяло!
Відтоді, завдяки Лесі, я намагаюсь більше нічого не ускладнювати…
До речі, Леся вважає, що всі письменники – ексгібіціоністи.
І тому, перед тим як подати цей рукопис до видавництва, я, напевно, віддам його Лесі (так я робила з усіма своїми творами). І якщо вона викреслить два-три епізоди, я погоджусь з усіма її купюрами.
…колись ми забарилися разом сидіти на паперті.
Це було в ті часи, коли нам доводилося добиратися додому пішки, адже навіть квиток на тролейбус був нам не по кишені. Так, так, було й таке в середині 90-х! Але я, здається, вже про це говорила… Хоча ніде правди подіти: відчуття безвиході переслідувало всіх тих, кому нині «за…», чи не з дитинства. Можливо, тому ми такі живучі? Тобі дають по голові – а ти здіймаєшся на ноги й уперто йдеш далі. І – що дивно – виграєш. Адже «безвихідь» – той мій улюблений «нуль», з якого починається відлік. І… та казка, у яку я все ж таки наполягаю вірити всім. Отже…