…одного разу Лізка сиділа на цьому нулі. Цілком безперспективно. Глухо. Безвилазно.
Питання «паперті» постало руба. І тоді ми написали «резюме» в одну солідну фірму, так, заради жарту. Ми перечитали його сто разів, поредагували, «замочили» п’ятдесятьма грамами розведеного спирту (іншого під рукою не було) і відправили до офісу небожителів.
Викликали її наступного дня. А перед тим, увечері, ми пішли до… церкви. Адже цей виклик був із царини фантастики – надто серйозною була та фірма, щоби брати людину «просто з вулиці», тому хотілося підкріпити це дивне рішення «Божим благословенням».
Була зима, і «мело, мело по всій землі». Ми стояли в хурделиці, як дві замерзлі собаки.
– А якщо зайде мова про зарплатню, – перелякано сказала Лізка, – скільки просити?
– А скільки б ти хотіла для щастя? – запитала я.
– Зараз я була б рада, якби це було триста гривень…
– Ти жартуєш, – сказала я. – Скажи: п’ятсот. А вже потім, у разі чого, скинеш до цієї суми.
(До речі, можете собі уявити глибину тодішньої безвиході?)
Наступного дня дія розгорталася так. Одягнувши єдиний пристойний светр, Лізка з гідністю витримала співбесіду, завершення якої чекала з особливим тремтінням.
– У скільки ви б оцінили вашу роботу? – запитали її.
Як і було відрепетирувано напередодні, Лізка витримала паузу, порахувавши до п’яти. Триста? Чи п’ятсот?
Тоді їй підсунули маленький аркушик паперу, на якому легким почерком начальник накреслив цифру. Підсунув і запитально поглянув на майбутню співробітницю. На клаптику була написала цифра, яка не вкладалася до голови. Причому в доларовому еквіваленті. Озвучувати цю цифру я не буду, але, повірте, вона жодним чином не могла потрапити до наших мізків учора, коли ми стояли на паперті тієї церкви.
Те, що в Лізки відібрало мову, начальник сприйняв за глибокий сумнів у його платоспроможності й сором’язливо додав:
– Але бувають ще преміальні…
Увечері ми знову «замочили» справу моєю фірмовою солянкою. І повірили в диво. Хоча яке в тому диво? Це диво зробили кілька чинників, котрі завжди були в Лізчиному життєвому багажі: багато читати, цікавитися всім, що відбувається довкола, мати свою точку зору і не боятися її висловити. Хіба це дивно?…
…Років сім тому ми зняли з Лізкою такий сюжет. (Варто зауважити, що тоді я сама не знала, які зміни відбудуться і в моєму житті. Тому подаю цей сюжет у тій локації, у якій він відбувався тоді…)
Моя маленька кухня-кабінет, де сплю, працюю, приймаю гостей і часом щось перехоплюю за низеньким столиком, на якому стоїть ноутбук. Зима. Я купила сокодавку – неабияке матеріальне досягнення на той час.
Ми начавили дві великі склянки апельсинового соку. Я ввімкнула камеру, вмонтовану в ноутбук.
На екрані з’явилися дві кумедні пики – двох жінок, які знають одна одну сто мільйонів років.
Текст:
Перша жінка (я): Ось це – моя подруга Ліза. Колись ми збиралися сидіти з нею на паперті… А тепер сидимо, п’ємо апельсиновий сік…
Друга жінка (Лізка):…дорогі коньяки…
Перша жінка:…обидві – красуні…
(Сміх)
Друга жінка (в глибокій задумі):…життя, в принципі, вдалося…
Перша жінка: А давай хором скажемо!
Перша і Друга жінки (хором): Життя вдалося! (Шалений сміх. Майже регіт.)
Кінець сюжету. Геппі енд.
…Лізці сняться пророчі сни. Вона схожа на Сандру Баллок. Років із десять тому вона з родиною збиралася емігрувати до Канади. Ридаючи з цього приводу, я вже пакувала для неї подарунок, у якому їй було б краще згадувати мене: свій пухнастий банний халат…
Доки чекали дозволу на виїзд, зрозуміли, що ніколи не зможуть покинути Україну, а Київ – найкраще місто на землі.
Навіть якщо все ж таки сидітимемо на паперті.
…Зі львівської газети «Високий Замок» зателефонувала (це було десять років тому!) журналістка, назвалася Галиною Вдовиченко й повідомила, що приїде до Києва взяти інтерв’ю. Перебуваючи не в кращому гуморі, я зловтішно призначила зустріч «у чорта на куличках» – там, де було моє місце роботи. Просто назвала адресу. І, вже поклавши слухавку, подумала, що вона навряд чи зможе зорієнтуватися. Сама діставалася туди трьома транспортами.
Але Галя приїхала в призначений термін.
І її стаття починалася так: «Здається, ми гралися в одній пісочниці…»
Граємося досі, Галю.
Особливо з того часу, як кілька років тому отримала від Галини «дивного листа»: «Іренко, утнула щось незвичайне!»