Я зробила три припущення: а) пішла з роботи, б) завагітніла, в) написала роман.
Правдою виявилося третє: роман! Він називався «Пів’яблука» й одразу отримав відзнаку «Вибір видавців» на конкурсі «Коронація слова».
Потім з’явилися «Тамдевін», «Бора», кілька дитячих книжок і… «Інші пів’яблука».
А в мене неочікувано з’явилися дві подруги Галя й Оксанка, що відома у Львові як «хазяйка Чебурашки» і затишної маленької квартири в самому центрі, в якій не побував хіба що лінивий. Тобто «лінивий» на любов і дружбу.
Хоча й сама я потрапила в цю квартиру, як «лінива» і загальмована у своїх почуттях до всього нового, дурепа. Дійсно, я вважаю, що справжня дружба – прерогатива юності й навіть дитинства, а після певного віку можливе лише «приятелювання». Очевидно, Галя з Оксанкою так не вважали. І тому, на одному з славнозвісних книжкових Форумів, котрий щороку відбувається у місті Лева, після якогось літературного заходу в театрі Курбаса просто підійшли до мене й поставили перед фактом: на розі чекає Чебурашка, а стіл уже накритий.
Невідомий мені «Чебурашка» і накритий стіл у невідомій хаті, за яким треба їсти та щось говорити як «київській гості», нажахав мене до нестями. Хотілося повернутися в готельний номер, залізти до ванни, а потім, як каже моя подруга Леся Воронина – «накритися хвостом». Я почала чемно дякувати. І на півслові була підхоплена під руки…
«Чебурашкою» виявилася машина Оксани, а «невідома хата» – класичним львівським помешканням з дерев’яними сходами і загальним довгим балконом, що виходить у такий самий класичний внутрішній дворик, заходити до якого треба крізь вузьку і таку ж класичну львівську браму. До того ж уся маленька квартирка (як і тодішня моя в Києві) була вщент заставлена й обвішана цікавими дрібничками, нагадуючи чарівну скриньку. І – жодного напруження. Дійсно, «гралися в одній пісочниці»…
Потім багато чого було… Навіть не знаю, що з того є найважливішим.
Певно, варто сказати щось серйозне. Скажімо, про те, що, крім журналістської та письменницької діяльності, Галя з Оксаною опікуються такою дивною «державою в державі», як осередок для безпритульних людей у Винниках – «Оселя». Його більш як п’ятнадцять років тому організувала дивовижна жінка, художниця Олеся Саноцька. Починали з одного намету для харчування бездомних, а тепер це центр ресоціалізації бездомних і знедолених людей, котрі живуть у багатокімнатному котеджі, ведуть спільне господарство, працюють, заробляють спільні гроші, працюючи у виробничих майстернях, займаються благодійністю, мистецтвом, а головне – разом надолужують свої життєві втрати. Перебуваючи там, відверто скажу, починаєш вірити в те, що справжню демократію можна побудувати ось так: в окремо взятому місці. Аби тільки… «держава» не заважала.
Але сьогодні мені не хочеться писати «про серйозне». Спогади спалахують яскравими картинками.
Скажімо, наша давня традиція «пікніків на узбіччі». Усі вони – не тому, що так романтичніше – продиктовані суворою обмеженістю в часі, яка існує в цьому божевільному житті.
З’їжджаємося посеред степів на шляху «Київ – Львів» – і капот Чебурашки перетворюється на розкішний стіл.
…одного разу з капоту Чебурашки посеред вечірнього степу ми їли… суші – нове кулінарне захоплення Оксани. Другого, переодягнувшись у костюми початку ХХ сторіччя (куплені Оксаною на розпродажі), фраки та «циліндри», ми ледь не влаштували аварії на дорозі між Таданями і Львовом, адже водії зупинялися, створюючи затори, не розуміючи, звідки й куди йдуть ці примари у фраках…
Завжди – «на перекладних», завжди з відчуттям, що «не договорили» про щось важливе, завжди – феєрично.
…одного разу, щоби підкріпити дружбу сімейними узами, ми вирішили одружити Чебурашку з нашим Пунтиком. Як я вже говорила, Чебурашка – то синя «таврія» Оксанки. Досить заслужена автівка! У ній є все: від пляшки доброго вина до… пилочки для нігтів. Чебурашка дуже завбачлива. На відміну від Пунтика.
Пунтик – наш ще юний і неосвічений «фіат».
«Заручини» влаштували в селі Тадані, що в Кам’янко-Бузькому районі під Львовом.
У призначений час Пунтик чекав на «наречену», обвішаний кульками, з букетом польових квітів «у зубах». Чебурашка в’їхала на обійстя під гучний регіт, що чувся з її нутрощів. Вискочивши з автівки, Оксана з Галею зігнулись навпіл і ледь не качалися по траві. Гавкав, стрибав і чіпав за поли пес, квоктали кури, над дахами злітали лелеки.
Чебурашка зупинилася біля свого «нареченого» й була обдарована квітчастим шаликом.
А ми, «батьки» «наречених», пішли їсти «весільний» пиріг під вишнями в садку.