Чи легко тебе: а) здивувати, б) розсмішити, в) змусити плакати? Що має статися, щоб ти одразу відчула ці емоції?
Здивувати легко, для цього мені достатньо побачити зблизька пташку з гарним пір’ям. Або подивитись фільм талановитого режисера. Або несподівано відкрити глибину в людині, яка видавалася поверхневою. Розсмішити мене важко, коли намагаються розсмішити, і легко, коли гумор спонтанний, і дочасний, і ситуативний. Оце я справді люблю і ціную. А плачу я рідко, хоча приводів для цього не бракує.
Найсильніші емоції викликають старі та малі люди, уважні спостереження за ними. Тут тобі й здивування, і сміх, і сльози.
Які книжки в твоїй домашній бібліотеці стоять на «перших полицях»? Чи є серед них та, яка стала для тебе «особистою біблією»?
Книжки в моїй квартирі стоять та лежать усюди, у кожній кімнаті й навіть у коридорі та на полицях заскленого балкона. Але я і далі мрію про кімнату, де всі стіни згори донизу були б заставлені книжками, і посеред цієї гармонії стояв би мій робочий стіл. Я розставила б усі книжки за певною системою, щоб їх можна було легко знайти. Так у мене було в дитинстві, коли я точно знала, де яка книжка стоїть. Із заплющеними очима могла зняти з полиці будь-яку книжку. А що зараз на «перших полицях»?… Мабуть, словники та енциклопедії. Без словників не уявляю своєї бібліотеки. Скажімо, без словника-довідника «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». У таких книжках маю першочергову потребу.
З художніх усіх найдорожчих книжок не перелічити. Ну, от хоч би навмання: «Сто років самотності» Маркеса, «Аліса в країні Див» Льюїса Керролла, «Вбити пересмішника» Харпер Лі, «В очікуванні варварів» Кутзее, «По кому подзвін?» Гемінґвея, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Гамлет» Шекспіра, «Степовий вовк» Германа Гессе…
Я досить часто граю в таку гру: сама для себе заперечую якісь «совкові постулати» і знаходжу для того аргументи… Один із них, скажімо, такий: «ніколи не говори ніколи» – така собі «гарна» позиція для людей-флюгерів. А чи є в твоєму житті те, чого ти НІКОЛИ не зробиш і не пошкодуєш про це?
Часом жінки кажуть: я ніколи б з таким не жила! Або: я своїй дитині ніколи б такого не дозволила! А я про себе наперед навряд чи щось подібне могла б сказати. Якусь непродуману глупоту можу зробити і швидко пошкодувати та спробувати її виправити. А навмисну підлість точно ніколи б не зробила.
Чого тебе навчила твоя мама?
Коли я ще не вміла читати, мама купила мені грубу книжку в гарній суперобкладинці, і вона стала моєю улюбленою на все життя – «Аліса в країні Див». Тепер маю кілька різних видань цієї книжки, але улюбленим залишається те старе видання. Мама подарувала мені тоді книжку «на виріст», я до неї тягнулася з усіх сил, коли вчилась читати, і років у дванадцять, коли насолоджувалась грою слів та сенсів, і після школи, коли почала звертати увагу на підтексти, які до того часу залишались непомітними. Тим подарунком мама, можливо, й не усвідомлюючи цього, підняла для мене читацьку планку дуже високо. І тепер вибагливий читач, який сидить у мені, муштрує мене як людину, яка пише, і змушує раз у раз відчувати напади незадоволення собою та віри в те, що завтра писатиму краще, ніж учора…
…А про Оксану, хазяйку Чебурашки, докладно (докладніше – нікуди!) написано в повісті Андрія Куркова «Остання гастроль Джиммі Хендрікса». Що додати? Щоб якось… без пафосу?
Але як «без пафосу», якщо це – неймовірний львівський феєрверк, сповнений любові, добра та дитячого захоплення.
Якщо б у мене запитали, де живе душа площі Ринок, я б показала на Оксанчину квартирку з дерев’яними сходами та ліжком під самою стелею, з якого Оксанка робить свої традиційні фото «зверху донизу».
Де внизу, впритул довкола маленького столика на коліщатках пересиділо пів письменницького світу!
…Не знаю, чи багатьом відоме це відчуття, коли тебе захльостує любов, захльостує і душить – та так, що не продихнути? І ти перетворюєшся на якийсь всеохоплюючий «безтілесний дух», щоби оселити в ньому всіх своїх близьких, оборонити їх, прихистити в печалі й порадіти в радості…