Ну і потім – Барс… Ох… Барс – це щось таке хиже, самотнє, романтичне. Аж подих перехоплює.
Барс – і тільки так! Ні Сашко, ні Дмитро, ні Валєра. Ніхто не знав, як його звати насправді. І від того подих перехоплювало ще більше.
Барс – це той, хто живе на маківці засніженої гори і виходить на полювання вночі, коли всі піонери-«лєнінци» сплять глибоким дитячим сном.
«Я б півжиття віддала, щоби Барс… – так починався шепіт у нашій палаті після відбою і тут же лунало суворе нагадування: – Помідор – вуха!!»
Я робила вигляд, що затуляюсь подушкою, але думала так само: що віддала б півжиття…
І уявіть собі, що…
…одного разу… на танцях… під шалений космічний «мєдляк» у виконанні групи «Зодіак»… цей самий Барс… у джинсах із білим паском… у сорочці, крізь яку світився засмаглий живіт…
Цей самий Барс, за увагу якого все дівоче населення табору «Орльонок» беззастережно віддавало «півжиття»…
Цей нічний звір, що спустився з маківки засніженої Кіліманджаро… Ох…
Одне слово, Барс підійшов до Вагітного Таргана з питанням, чи танцює той Тарган, чи так собі, «груши околачіваєт».
Вагітний Тарган, перетворившись на перестиглого Помідора, повідомив захриплим голосом, що… І судомно подумки зашарудів сторінками списаного нотатника у пошуках підходящої для ситуації фрази або словечка.
У палаючій голові виникло лише одне.
І я промовила його так, як промовляла свої найромантичніші меседжі, лежачи на сіні чи шовкових простирадлах, сама Анжеліка-маркіза-ангелів.
– Відвали… – сказала я.
…Увесь вечір, котрий тривав так довго, що в мене заніміли руки від того, що плечі Барса були надто високо, ми протанцювали під здивованими поглядами старших подруг. А коли лунав запальний «Боні М», Барс казав: «Плювати!» – і ми залишалися виконувати «мєдляк». І мої наставниці – я це бачила! – непритомніли і шукали свої ж очі в себе на лобі та вручну встановлювали їх на призначене місце.
Але факт не припиняв бути фактом: з усього табору Барс обрав Вагітного Таргана.
Якщо бути відвертою, навтішавшись такою перемогою в очах старших колежанок, вже на третьому танці я добряче занудьгувала, крутила головою на всі боки, намагаючись відліпитися від його приставучого погляду.
Після танців, до сурми, яка мала віщувати відбій, нам дозволялося пройтися до своїх хатинок-палат «врізнобій», тобто не шикуватися в стрій.
Барс вів мене за руку до самих сходів. Його рука була тепла й волога, з неї дуже хотілося вирватися на волю…
А за нами, мов спантеличене стадо, брели старшокласниці. Барс зупинився на порозі – і вони тихою принишклою зграєю пройшли повз нас, обдаючи мою «вагітну сукню» гарячим вітром подихів.
– Погуляємо завтра? – смиренно запитав Барс.
Якщо чесно, мені дуже кортіло вже «по-чесному» повторити єдине, що підходило до мого настрою: «Відвали!»
Але я стримано кивнула і побігла до палати, міркуючи, що тепер зі мною буде.
У темній палаті на мене вже чатували дівчата.
І нарешті я взяла участь у нічних шепотіннях, як повноправний член товариства.
Мені більше не казали «затули вуха», не називали помідором. Майже всю ніч до мене шанобливо зверталися:
– А він тобі – що?
– А ти ж йому?
– А він?
І я всоте переповідала, як він вів мене в танці, що говорив і як тримав за талію…
І дівчата мрійливо зітхали. Їм більше не було за що віддавати півжиття.
І пропонували «на завтра» зробити мені на голові справжню «бабетту» або «начос», позичити помаду і дати нафарбувати вії тушшю «Ленінград», у яку треба плювати, щоб вона стала рідкою і змішувати з пудрою, щоб вії вийшли довшими. Одне слово, суцільна маячня…
…Потім всю зміну цей Барс труїв моє безхмарне дитяче життя своєю увагою. І сто разів на день чув цілковито безсоромне: «Відвали!» Я навіть благально додавала: «Будь ласка!», хоча такого звороту не було в нашому табірному «новоязі».
І ховалася за майстернями, де мої ровесники з молодших загонів ганяли м’яча чи малювали чортиків на піску…
Право розмовляти з Шекспіром
…одного разу у Львові ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням».
Була похмура погода, від якої ми шаленіли, бо це, за словами Оксанки, – справжня львівська погода. Перед тим вона водила мене на службу в собор святого Михайла. Я була в джинсах, Оксанка – так само (я певна, у Києві на нас одразу посипалися б розлючені бабусі). Чому я роблю такий стрибок? Не знаю. Я не хочу вибудовувати ніяких сюжетних ліній.