Не продавайся ні за мирру чи єлей,
Ні за шматок черствого хліба для дітей.
О, так, я знаю – ти грішила не для втіх;
Хто купував тебе, той більший має гріх,
Хто продавав тебе, кипітиме в смолі,
Бо він любов земну зневажив на землі.
Бог є Любов – тож і з Любов’ю буде Бог!
Іще не раз нас розпинатимуть обох,
Нас ще не раз осліплі люди продадуть;
Тендітна жінко, тільки ти – Любов’ю будь!
Майдан спустів… Ні фарисеїв, ні роззяв;
Де твої судді? Якось нишком розійшлись;
Хто камінь в серце, хто за пазуху узяв -
Та в тебе кинути усе ж не спромоглись!..
Тендітна жінко, йди і більше не гріши…
А як не хочеш йти – сядь поруч і пиши
В пилюці пальцем; то не гірше за скрижаль,
Бо пише серце, що в житті спізнало жаль.
Вечірній вітер ту пилюку розмете,
Що там було – ми двоє знатимем про те,
Та ще той білий, випадковий голубок,
Що підглядів: «Бог є Любов. Любов є Бог…»
…У Києві на вулиці Івана Кудрі, на розі непоказного будинку, висить меморіальна дошка: «Тут жила Ніна Миколаївна Грін». Так, дружина Олександра Гріна мала й такий тимчасовий прихисток, у квартирі своєї подруги Юлії Первової, дисидентки та правозахисниці.
Багато років ця дошка висіла нелегально: її виготовили та встановили за власні кошти прихильники творчості Гріна і друзі Ніни Миколаївни та Юлії Олександрівни. Протягом багатьох років, у дні народження цих видатних жінок, тут збираються ті, для кого «Пурпурові вітрила» стали другою біблією. І ті, кому пощастило бувати в цій квартирці на першому поверсі.
Мало хто нині знає, що Ніна Миколаївна, прототип усіх героїнь Олександра Гріна (зокрема й Ассоль), жила і в Києві. Мало хто знає майже детективну історію, як кілька хлопців на чолі з Юлією Первовою, попри суворе переслідування КДБ, вночі виконали її останню волю: перепоховати поруч із чоловіком на кладовищі в Старому Криму.
Це було небезпечно.
Тому все відбулося вночі з 22 на 23 жовтня 1971 року. Кілька хлопців, котрі знали один одного лише на ім’я (для конспірації), озброївшись саперними лопатками і ліхтариками, розрили дві могили. І перенесли труну Ніни Миколаївни до її чоловіка – Олександра Гріна. Так, як вона хотіла. Про цей «злочин» дізналися набагато пізніше, за часів «перебудови», коли з Ніни Грін було знято тавро «зрадниці»…
Але це – велика окрема історія. Вона досить добре змальована у спогадах Юлії Первової, що вийшли в невеличкій книжці «Спогади про Ніну Миколаївну Грін» 2001 року.
Шкода, що нині такі унікальні книжки – не на часі. А часи – позбавлені романтики та відчайдушних вчинків…
Цю книжку я прочитала усього лише кілька років тому. І дуже пошкодувала, що не знала всіх цих людей раніше – тоді, коли в театральному гуртку читала «Пурпурові вітрила» напам’ять і шалено вірила в усе те, про що багато разів уже написала вище. У диво, романтику, у те, що мрії здійснюються, а добро завжди перемагає зло.
Усе те, над чим половина населення, на жаль, досі зверхньо піджартовує…
Так от.
У книзі Юлії Олександрівни багато разів фігурує ім’я – Ігор Жук. Разом вони досліджували долю якогось невідомого поета, котрий у двадцяті роки минулого сторіччя листувався з Гріном (а це було небезпечно й досить дивно, адже Гріна вважали «нерадянським письменником»), а потім видав єдину книжку віршів і… канув у безвість. Але вони встановили це забуте ім’я – Павло Коломієць.
Врятували людину від забуття…
Ігор взагалі багато кого рятує і досі.
Когось – піснями.
Когось – учинками.
Якби не він, в усьому тому, що я пишу або ще писатиму, було б лише 99 відстоків правди. Адже завжди один «чорний» відсоток залишала на скепсис і зневіру, іронію і зверхність щодо стосунків між людьми. Часом писала і сама не вірила, що ТАК може бути не лише на сторінках книжок.
Скажімо, те, що люди можуть усе життя ходити одними й тими самими стежками багато років – і не зустрітися.
А потім зненацька, поза законами життя, але за законами дива – все ж таки зупинитися і поглянути одне одному в очі: «Чи подобаються вам ці квіти?…»
Тому що закони дива набагато сильніші. Потрібно лише в це вірити.
Власне, про це я вже писала.
Але варто підтвердити написане найголовнішим фактом у житті.
І нехай це виглядає так.
…Він працював на вулиці Кіото, 27.
Вона – на вулиці Кіото, 25
Проте вона часто ходила в їдальню через дорогу – на Кіото, 27, адже там їжа була смачнішою.
Вони часто разом сиділи в тій їдальні.
Тільки – за різними столиками. І ніколи не поглянули одне на одного.