Так буває…
Він підпрацьовував на четвертому поверсі за адресою Хрещатик, 26.
Вона працювала на четвертому поверсі за адресою Хрещатик, 26.
Вони неодноразово проходили по одному й тому самому коридору – мимо.
Вони мали цілу купу спільних друзів.
І за законами логіки – були друзями. Але не знали про це.
Він любив твори Гріна.
Вона знала їх напам’ять.
Ішли роки.
Він був самотній і шукав свою половину, але не знаходив таку, яку хотів.
Вона була самотня і більше нікого не шукала, просто знала, що Він десь має бути. Можливо, в Америці, можливо, в Албанії чи на якому-небудь забутому Богом острові в Середземному морі.
Для віри це вже не мало жодного значення…
Йому казали: ти вільний – можеш обирати.
Їй казали: чому ти завжди сама?
Він не знав, кого обирати, якщо ти – вільний.
Вона не знала, як відповісти на це запитання, якщо довкола так багато людей.
…одного разу вона почула по радіо його голос і несподівано вигукнула: «Я тут!»
Але як він міг почути її, якщо радіо – не телефон…
Він мав концерт у будинку Вчителя.
Вона планувала туди піти – і не пішла, адже жила надто далеко.
А на вулиці було холодно. Зима…
Одна спільна подруга сказала: «Ви дуже подібні…»
Друга спільна подруга сказала: «Він – це ти, тільки в чоловічому образі…»
Ішли роки.
Третя подруга, яка не знала, що також є «спільною», сказала: «Ти любиш Кустуріцу – а я знаю того, хто перепише тобі всі його фільми…»
Вона відмовилась, адже ніколи не ходила «по гостях» з перспективою знайомства з будь-ким. Навіть якщо б це був сам Кустуріца. Адже давно вже розмовляла з Шекспіром.
Тільки запитала, як звати того, хто любить кіно так само, як і вона.
І почула Його ім’я.
І вирішила піти…
Він заліз до Інтернету й одразу побачив її фотографію.
На ній вона висіла на дереві – донизу головою.
Вона залізла до Інтернету й побачила, що він – доросла людина, котра, певно, не зрозуміє того, що вона любить повисіти на дереві донизу головою.
Він відпросився з роботи.
Вона зателефонувала подрузі й відмовилася від зустрічі.
Подруга сказала, що він уже відпросився з роботи – не можна бути такою нечемною!
Було 23 число – улюблене число їхнього улюбленого письменника Гріна.
Він ішов підземним переходом.
Вона вискочила з-за рогу прямо на нього.
Спільна подруга сказала: «Познайомтесь, це…»
Але – не договорила.
Він подумав, що вона надто серйозна і може піти в будь-яку мить.
Вона подумала, що надто хвилюється і виглядає надто серйозною.
Його однокімнатна квартира була дуже схожою на її однокімнатну квартиру.
Багато картин і книг.
Мало меблів і їжі.
Він присів на бильце дивану.
«Сідайте зручніше, – сказала вона, – Вам тісно!»
Він подумав, яка вона уважна до незнайомих людей, і сів поруч.
І тиха-претиха тиша осіннього лісу почала падати на її лисячий хвіст і вуха купою золотого листя.
Листя сипалося і сипалося, аж поки не засипало її всю, сховавши від світу.
Лисиця лежала під жмутками теплого листя і думала: «Тепер я нарешті врятована…»
Кустуріца лишився поза кадром…
…Умовляю себе нині: менше пафосу – більше іронії!
І сама себе зупиняю: ні, тоді це знову буде лише 99 відсотків. А мені завжди було потрібно лише сто і – жодною десятою менше! Можливо, тому все в житті складалося так важко й так довго…
…Як давно я думала: ми неправильно живемо! Спостерігала за людьми, слухала їхні розмови і думала: щось тут не так.
Має бути краще.
Набагато краще.
Адже не може бути, щоби люди сходились лише заради того, щоби разом їсти, спати, купувати речі, їздити у відпустки. Згодом – сваритися, набридати, перевиховувати одне одного, виставляти вимоги, складати ультиматуми, зрештою – зраджувати, брехати. Зрештою – терпіти. Старітись у спільному маразмі. Або – в глибокій самотності з відчуттям змарнованих чи нереалізованих почуттів…