Огида до слова.
Давно-давно мені потрапили на очі рядки Євгена Євтушенка про те, що «поет починається тоді, коли надходить відчуття… огиди до слова». Це мене страшенно обурило! Адже Слово було для мене Богом, як і написано в Біблії. Все в мені було суцільним пафосом щодо письменників, літератури, тієї ноосфери, що її утворюють книжки й особистості. Минуло багато років, і з усім жахом, з усією оголеною правдою і безвихіддю, я несподівано зрозуміла, що він мав на увазі. І відчула ту ж огиду. Адже нині надто багато слів і надто багато тих, хто вправно й навіть майстерно-талановито складає їх на папері. Приєднує і припасовує одне до одного, цементує розчином, штукатурить і що там ще… – «облицьовує». І не відчуває жодної муки та жодних сумнівів. І тієї «огиди», коли слова вистрибують, мов веселі цвіркуни, одне схоже на інше…
Так, «поет» починається в мовчанні.
Він мусить починатися – наново, з кожної нової книжки, закреслюючи всі попередні. Забуваючи про них.
Вважаючи, що нічого ще не написав.
Це здається мені єдино правильним.
Можливо, я помиляюсь…
Як писати книжки.
Цього навчити неможливо й навіть не потрібно. Щоб навчитись добре писати, як це не парадоксально, важливо навчитись зовсім інших речей!
Їх багато. По-перше, треба й самому багато читати, щоби навчитись розрізняти справжній твір від «словесної потерухи», тобто виховати в собі добрий смак. А по-друге й десяте – навчитися співчувати, приймати чужий біль за свій, не соромитись показувати свої почуття, мати власну думку та не боятися висловити її, навіть якщо вона йде супроти загальноприйнятої, сприймати всі прояви життя і все, що тобі дається, гідно, і все використовувати на досвід, вміти слухати і спостерігати, не розраховувати на успіх і славу – знати, що ти маєш все відшкодувати власним життям.
Але все то так – «думки вголос».
Зрештою, гонорар теж важливий. І місце роботи – письменницький кабінет, де завжди тихо й пахне кавою або цигарками. І хтось із домашніх шанобливо зазирає в шпарку: чи не подати ще кави? І всі довкола зітхають: він (вона) пише РОМАН! А потім іде на прогулянку, щоб нагуляти нові думки. І не забути про… дві-три сторінки – «на очі», п’ять – «на одяг» і зо двадцять – «на розвиток стосунків»…
Книжкові заходи
…одного разу ми їхали потягом «Київ-Варшава».
На Міжнародний книжковий ярмарок.
Їхали-доїхали.
Побули-відбули.
Купила собі велетенський чорний капелюх на Маршалківській…
Повернулись.
І кожен із тих, хто там був, написав свою статтю.
Як завжди, дала свою «на оцінку» Лесі.
– Я не хочу бути «міледі»! Вона погано закінчила! – пручалася Леся, коли прочитала моє писання.
– Але це мені потрібно для заспіву, – умовляла я.
Умовила.
Відіслала статтю до газети.
Ось якою вона вийшла.
«…За дві години до відправлення потяга «Київ – Варшава» я заслабла, мов Констанція Бонасьє у монастирській келії. Уявила, як дитяча письменниця Леся Воронина, котра теж їхала в складі делегації, умовляє мене голосом «міледі» взяти себе в руки.
– Ні, ні, – кажу я. – Їдьте самі. Ви ж бачите: я не можу…
– Я без вас нікуди не поїду! – рішуче каже «міледі».
– Благаю вас, залиште мене тут, – каже «Констанція».
За вікном лунає цокання копит.
– Що це? – лякається напівпритомна «Констанція». – Це – наші?
– Ваші, ваші, – загадково посміхається «міледі», визираючи у вікно, де на конях весело скаче когорта на чолі з Андруховичем та Жаданом. – Ану ж бо, негайно підводьтеся!
– Краще вбийте мене! Дайте отрути! – кричить перелякана «Констанція».
…Ось приблизно так я вирушала на Варшавський міжнародний книжковий ярмарок, увесь час міркуючи, навіщо мене туди покликали. Нічого «суспільно-значущого» я не пишу, «маси» до мене не дослухаються.
Тоді – навіщо?
Інтуїція не підвела.
…Вагон номер 3 був переповнений знайомими, яких я не бачила сто років. Всі збуджено ділилися враженнями про отримання візи в передостанній день та придбання квитків після багатогодинного стояння у довжелезних чергах. Адже всі з якогось дива вирішили, що держава, котра везе на ярмарок письменників у ролі «гонорових гостей» (цього року 52-й Міжнародний ярмарок присвячено саме Україні), піднесе їм все це на блюдечку.
На кордоні пізно вночі наш вагон розібрали на запчастини – в буквальному розумінні. Разом із прикордонниками прийшли хлопці в робочих комбінезонах із електровикрутками й завзято почали розгвинчувати стіни та стелю. За годину наполегливої праці з нашого та сусіднього вагона, на очах вражених пасажирів, повиносили… 50 мішків сигарет, що були запхані не лише в стіни, але й у деякі матраци.