Художник «післяквадратової епохи», художник, що помолився на квадрат, зазирнув у чорну діру і з жахом не відсахнувся – не вірить музам і янголам. У нього свої чорні янголи з короткими металевими крилами, прагматичні й пихаті істоти, які знають ціну слави земної і те, як загарбати її найжирніші шматки… Люди полюбляють нове – треба вигадати нове, люди полюбляють обурюватись – треба їх обурити, люди байдужі – треба їх епатувати: підсунути під ніс смердюче, ганебне, моторошне…»
І ще одне. «Десакралізація – гасло ХХ сторіччя, гасло неуків, посередності та бездарності. Це індульгенція, яку одні нездари видають іншим, переконуючи третіх, що так воно й мусить бути – все має бути безтямним, низьким (нібито демократичним, нібито доступним), що кожен має право судити про кожного, що авторитетів не може бути в принципі, що ієрархія цінностей непристойна (адже всі – рівні), що цінність мистецтва визначають попит і гроші…»
І ще одне.
…Про справжнє і несправжнє.
Або про те, як відрізнити талановиту людину від неталановитої. Дуже просто. Талановита людина – НЕ ЗАЗДРИТЬ.
Усе талановите ЛЮБИТЬ усе талановите. Інакше не може бути. Все заздрісне користується поняттями «успіх», «мода», «популярність», і при цьому презирливо кривить губи, і – гоп! – швиденько (щойно відійдеш) – перевертає привітну маску іншим боком: тим, де темними прорізами в картонці зяє порожнеча.
Гадаю, що справжній художник хоче бути почутим.
Просто – почутим.
Він хоче збагнути і зрозуміти суть цього короткого, безглуздого і прекрасного життя, бодай одним штрихом (літерою, нотою) додати до нього трохи немаргінальних думок і почуттів, трохи доброти. За Ліною Василівною Костенко: «…сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів».
Хоче збагнути всю печаль і самотність світу, розмотати цей щільний шовковий клубок, щоб знайти всередині відповідь на свої запитання у вигляді крихітного і, можливо, нікому не потрібного зернятка, виростити його і зібрати під ним бодай п’ятьох однодумців…
Якщо ж їх буде більше, набагато більше – це вже назвуть «успіхом».
Але – інші, не він. Бо йому на це, власне, начхати.
Бо він завтра може померти.
А сьогодні йому важливо зробити цей штрих…
Навіщо?
Ніхто не знає.
І він сам – не знає.
Таємниця…
Післямова-2006
…одного разу я сіла за комп’ютер, аби написати статтю до львівського «Поступу», адже один із її керівників сказав: «Пиши про що хочеш і як хочеш. Можна зі стьобом, можна – з ненормативною лексикою. Байдуже. Потім можеш використати це для книжки…»
…одного разу я і почала писати про те, що відчувала в ту мить: «…Усе набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перелічити всяку гидоту. Навіть у задоволеннях неможливо визначити пріоритет.
А якщо розпочати з того, від чого нудить, і з часом зрозуміти, що все це і є життя?…
Тобто – переформулювати проблему, як радять психологи?…»
І от у що це все вилилось – у таку неправильну книгу…
Але для кого вона писалася?
Для себе? Лесі? Лізки? Галі?
Можливо, для тієї невідомої дівчинки, що сиділа в нічному осінньому сквері під ліхтарем і читала… «Ґудзик»? Про неї мені розповіла здивована співробітниця, що в цей час проходила сквером. Сто разів потім я намагалася уявити ту дівчину: що вона там вичитала, чому зупинилася на півдорозі додому – одна під ліхтарем? Про що хотіла почути в цю мить? І чи почула?!
Чи для тієї жінки, про яку мені теж розповіла одна знайома журналістка: в театрі (?!) під час вистави вона підсвічувала мобільним телефоном «Амулет Паскаля»?
Чи для старенької бабусі з ціпком, котра подолала сходи кав’ярні «Смачна плітка», щоб поспілкуватися, адже, за її словами, «наступного разу для неї вже не буде»? Потім (та й зараз!) я шукаю її в юрмі – і не знаходжу! І думаю, чи все їй сказала тоді?…
Для юнака, що сплів мені бісерний шнурок для окулярів – сунув до рук і щез у натовпі?
Відверто кажучи, сама не знаю.
Не знаю, де всі ці люди і що роблять зараз, у цю саму мить, коли я згадую про них.
І хочу зазирнути в кожне обличчя…
Почути уривки фраз…
Усміхнутися…
Помахати рукою…
І тихо причинити за собою двері…
Післямова-2014
А з цим уже складніше…
Власне, вся книжка переписана відсотків на 70.
Перебудована, як стара сільська хата, у якій тіснувато жилося і в якій було забагато дзеркал, у котрі полюбляє зазирати кожен автор. Власне, трохи з них все ж таки лишилося – я це визнаю і вибачаюсь, якщо зображення було кращим за оригінал. Але про це можуть знати лише ті, з ким сиділа за одним столом, їла з однієї тарілки чи пила з однієї пляшки…