У жовтні 1917 р. брав участь в українізації 449-го полку. З 20.08.1918 р. — командир куреня 10-го пішого Аиповецького полку Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — помічник командира цього полку. З 02.06.1919 р. — старший помічник командира 2-го пішого Берестейського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. 14.09.1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці, де 14.11.1919 р. був схоплений білими.
Згодом був відправлений до Одеси та зарахований рядовим до 48-го піхотного Одеського полку Збройних Сил Півдня Росії.
У січні 1920 р. втік до Румунії, де перебував в українському таборі у Крево. З травня 1920 р. був приділений до старшинської чоти штабу Тилу Армії УНР. Восени 1920 р. — комендант м. Оринін (Подільська губернія). З листопада 1920 р. знов приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР.
У 1920-1930-х рр. жив на еміграції у Польщі. У 1945 р. виїхав до СРСР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 238. — С. 35–36; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121.
(05.11.1867—?) — військовий прокурор Дієвої армії УНР.
Народився на Харківщині. Закінчив Харківський університет, Московське піхотне юнкерське училище (1891), вийшов підпоручиком до 4-ї артилерійської бригади. Закінчив Олександрійську військово-юридичну академію (1903), служив на військово-юридичних посадах у Санкт-Петербурзькому військово-окружному суді. З 06.12.1907 р. — полковник. З 18.12.1914 р. — військовий суддя військово-окружного суду генерал-губернаторства Галичини. З серпня 1915 р. — генерал-майор, військовий суддя Приамурського військово-окружного управління.
У 1918 р. — товариш військового прокурора Київського вищого військового суду Української Держави. З 11.04.1919 р. — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — в. о. начальника прокурорського нагляду та голова штабового суду Головного управління Генерального штабу УНР.
Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У листопаді 1920 р. у складі військ Російської армії П. Врангеля виїхав з Криму. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр 7. — С. 103; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 206–207, Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. — С. 274.
(19.07.1860—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у Могилівській губернії. Закінчив Київську військову прогімназію, 3-тє Олександрівське військове та Михайлівське артилерійське училища (1881), вийшов підпоручиком до Туркестанської кінно-гірської артилерійської батареї. Згодом закінчив Офіцерську артилерійську школу. З 11.01.1901 р. — командир 10-ї кінно-артилерійської батареї. З 19.08.1901 р. — підполковник. З 17.03.1912 р. — полковник, командир 11-го кінно-артилерійського дивізіону. З 26.09.1916 р. — генерал-майор. З 28.09.1916 р. — начальник 3-ї артилерійської бригади, з 03.05.1917 р. — інспектор артилерії 17-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 11.08.1914), шведським орденом Меча І ступеня.
З 13.03.1918 р. — діловод українського Головного штабу Армії УНР. З 15.01.1919 р. — генерал для доручень канцелярії Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 07.05.1919 р. — старший діловод юрисконсульського відділу Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — отаман для доручень начальника управи постачання головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. У листопаді 1919 р. був інтернований польською владою. З 08.05.1920 р. — начальник 5-ї гарматної бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 01.10.1922 р. перебував у безстроковій відпустці. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 231–232; Спр 311. — С. 3; Спр. 653. — С. 27; Спр. 923. — С 51; «Русский Инвалид». — СПб. — 1915. - № 115; Список полковникам 1914. — СПб. — 1914. — С. 1105.)
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР
Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. служив у складі 4-го пішого Холмського полку Армії Української Держави. З 15.02.1919 р. — помічник начальника та в. о. начальника 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР, згодом — командир 1-го запасного куреня. На початку квітня 1919 р. був звільнений з Дієвої армії УНР через непридатність до військової служби.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 5, 8; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 9–61.
(1880—?) — полковник Армії УНР.
Народився в с. Радовці Летичівського повіту Подільської губернії. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 9-го стрілецького полку (Жмеринка), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Кавалер ордену Святого Георгія IV ступеня (за бій 23.05.1915) та Георгіївської зброї (за бій 17.08.1914). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — помічник командира 10-го пішого Липовецького полку Армії Української Держави. У 1920–1921 рр. служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР. Інвалід (не мав лівої ноги). Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 48–53; Ф. 4591. — Оп. 1. — Спр. 6; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 48.
Барбович Іван, фото 1918 року (ГАРФ)
(27.01.1874-21.03.1947) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Походив з родини офіцера, дворянина Полтавської губернії. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1896), вийшов до 30-го драгунського Інгерманландського полку (з 1907 р. — 10-й гусарський Інгерманландський, Чугуїв). У 1904–1905 рр. у складі Сибірського козачого полку брав участь у Російсько-японській війні. З 1916 р. — полковник. З 04.05.1917 р. — командир 10-го гусарського Інгерманландського полку. Кавалер ордена Святого Георгія IV ступеня та Георгіївської зброї.
У листопаді 1917 р. — виборний начальник 10-ї кавалерійської дивізії, яку українізував та перевів у підпорядкування Центральній Раді. У січні 1918 р. прибув з рештками дивізії в район Василькова. У квітні 1918 р. прибув до довоєнного місця дислокації дивізії — у район Харків — Чугуїв. З квітня 1918 р. — начальник кадрів 10-ї кавалерійської (згодом — 3-ї кінної) дивізії у складі Армії Української Держави. Був підвищений до рангу генерального хорунжого.
З початком Протигетьманського повстання на чолі старшинського кадру 12-го кінно-козачого Полтавського полку (колишнього — 10-го гусарського Інгерманландського) вирушив на з'єднання зі Збройними Силами Півдня Росії. Був командиром полку, бригади, дивізії, корпусу ЗСПР. З 10.12.1919 р. — генерал-майор, з 19.07.1920 р. — генерал-лейтенант. Вважається одним із найвидатніших білих воєначальників. Помер та похований у Мюнхені.
Барбович Іван, фото 1914 року (ЦДАКФФАУ ім. Пшеничного)
ЦДАВОУ. — Ф 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С 73; Незабытые могилы — Москва. — 1999. — С 207; Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России. — Москва. — 1997. — С. 39–40.