У листопаді 1917 р. став командиром Українського кінного дивізіону ім. М. Залізняка, сформованого з вояків-українців 7-го драгунського Кінбурнського, 7-го уланського Ольвіопольського та 7-го гусарського Білоруського полків. Наприкінці січня 1918 р. вивів дивізіон до Житомира, де передав у розпорядження військового міністра Центральної Ради. У червні 1918 р. був звільнений з армії за віком. З середини грудня 1918 р. до 15.05.1919 р. — командир 5-ї Дієвої (2-ї) кінної дивізії Дієвої армії УНР. Восени 1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Станом на 19.04.1920 р. — начальник управи ремонтування армії кінським складом Військового міністерства УНР. У серпні 1920 р. — заступник командира Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 01.10.1920 р. — начальник старшинської та підстаршинської школи Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 77; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку// За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226, 1936. — Ч. 6. — С. 193–228; 1937. — Ч. 7. — С. 213–225; 1938. — Ч. 8. — С. 177–214; Ч. 9. — С. 206–225; Смовський К. Виправлення та доповнення //За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 242–248; Дяченко П. Чорні Запорожці. — С. 92, 94.
(1890—?) — полковник Армії УНР.
Народився у Києві. Закінчив Київське військове училище (1914). Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У грудні 1917 р. вступив у Кам'янці-Подільському до повстанського загону ім. Яна Кармелюка, командир 1-ї сотні цього загону. З лютого 1918 р. — командир кінно-гайдамацького куреня ім. Яна Кармелюка військ Центральної Ради, з яким у квітні 1918 р. був переведений до Харкова, де курінь ніс варту при губернському комісарі. У червні 1918 р. курінь зведено у харківську повітову сотню ім. Я. Кармелюка, яка 17.11.1918 р. з наказу головнокомандувача Лівобережного фронту полковника Болбочана почала розгортатися у 2-й Запорізький піший полк ім. Я. Кармелюка. Був беззмінним командиром цього полку (з травня 1919 р. мав назву 23-й Запорізький ім. Я. Кармелюка) до грудня 1919 р. Учасник Першого Зимового походу — командир 2-го (Богуно-Кармелюцького) збірного куреня Дієвої армії УНР. Після закінчення походу у травні 1920 р. — командир 3-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР 3 05.10.1920 р. — полковник. Станом на 15.09.1922 р. — приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
Троцький Ігор, фото 1918 року (ЦДАВОУ)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 923. — С 18–25; Ківерчук Ю. Від автономії до суверенності//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 27–37; Козловський О. Кармелюківці//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 210–219; Середа М. Отаманщина, Отаман Волох//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 5. — С 12–14; О.Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Р. С Осінь 1918 р. на Харківщині//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 3. — С. 7–9; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С 215, 343, 366, 424.
(12.03.1881-30.01.1953) — полковник Армії УНР.
Трутенко Валентин, фото 1929 року (Ген. М. Омелянович-Павленко, Зимовий похід. — Прага. — 1939)
Народився у м. Аиповець Подільської губернії. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1901), служив у 175-му піхотному Батуринському полку (Умань, згодом — Глухів), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (20.11.1915, за бій 02–07.11.1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1917 р. — командир українізованого 175-го піхотного Батуринського полку, який привів з Північного фронту (з-під Риги) в Україну, до Глухова (місця розташування полку до Першої світової війни). З початку січня 1919 р. — ад'ютант Житомирської юнацької школи, згодом — помічник начальника господарської частини та начальник господарської частини цієї школи. 03.12.1919 р. був призначений начальником 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Після поразки у бою з білими 26.12.1919 р. під Животовим був приділений до штабу Дієвої армії УНР. З 08.08.1920 р. — помічник начальника Камянець-Подільської спільної юнацької школи.
З 1923 р. жив на еміграції у Польщі.
З 1950 р. — у США, де й помер. На 10 роковини смерті В. Трутенка у кількох українських виданнях США було вміщено статті «Генерал Валентин Трутенко», «Памїгги ген. Валентина Трутенка» та ін., в яких він помилкою називався генералом Проти цього заперечували ветерани 3-ї Залізної дивізії — генерали О. Вишнівський та М. Крат.
В Дієвій армії УНР також служив рідний брат В. Трутенка — сотник Микола Трутенко.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 93-а; Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 5. — С 18–19; Ч. 6. — С 7-10; Ч. 7–8. — С 15–18; Ч. 10. — С 11–15; Ч. 11. — С 14–17; 1937. — Ч. 1. — С. 19–21; Ч. 3. — С 14–17; Ч. 6. — С 17–18; Петрів В. Сторінка виправлень//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С 269–271; Тюпонник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Вишнівський О. Трагедія 3-ї дивізії Дієвої армії УНР. — Мюнхен — Дітройт. — 1963; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.
(1890—11.1936) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Полтава. У російській армії — капітан.
У 1918 р. — командир батареї 1-го Запорізького легкого гарматного полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У 1919 р. — командир 3-ї батареї Республіканського гарматного полку Дієвої армії УНР, у подальшому — 21-го Запорізького гарматного полку Дієвої армії УНР. У другій половині 1920-го р. — командир 8-го гарматного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Помер на еміграції в Польщі.
Туркул Олександр, фото 1918 (?) року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
ЦДАВОУ. — Ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С 34–36; За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6. — С 109
(1863—07.05.1935) — командир полку Дієвої армії УНР.
Закінчив Тверське кавалерійське училище (1885), вийшов до 31-го (згодом — 11-го) драгунського Ризького полку (Крем'янець), згодом перевівся до 11-го гусарського Ізюмського полку. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — у складі Армії Української Держави. У січні—лютому 1919 р. — командир 4-го Чорноморського окремого полку Дієвої армії УНР, був важко поранений у бою з червоними.
Після одужання виїхав до Польщі, звідти — до Німеччини, де вступив до Західної білогвардійської армії князя Бермонта-Авалова.
З 1921 р. жив на еміграції у Франції. Помер та похований у м. Сансе.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 13; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 535.