У-Ф
(21.09.1887-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Хорол Полтавської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1920 р. командир 31-го куреня 11-ї бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. На 15.09.1922 р. був приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1923 р. повернувся на батьківщину; станом на 1926 р. мешкав у Миргороді.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 923. — С 18–25; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 18; ДАСБУ. — Фп. — Спр 406 — Т. 12. — С. 21–23
(17.05.1885-20.07.1935) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у Харкові. Старший брат Олександра Удовиченка. Походив з селян Черкаської волості Аівенського повіту Орловської губернії. Батько походив з селян, служив офіцером російської армії, отримавши звання підполковника набув персональне дворянство. Закінчив реальну школу, Військово-топографічне училище, курс Олександрівської Військово-юридичної академії. З початком Першої світової війни за власним бажанням був відряджений до 129-го піхотного Бессарабського полку, командир роти та батальйону. Був поранений. З 1916 р. — обер-офіцер для доручень штабу головнокомандувача Південно-Західного фронту, помічник начальника топографічного відділу 2-го генерал-квартирмейстерства штабу Південно-Західного фронту, у подальшому — начальник цього відділу. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 10.06.1917р. — член українського генерального військового комітету Центральної Ради. З липня 1917 р. — уповноважений Українського генерального військового комітету при штабі Південно-Західного фронту. З 10.12.1917 р. — начальник мобілізаційного відділу Українського Генерального штабу УНР. У січні 1918 р. — командир Охочекомонного куреня працівників Військового міністерства УНР. З 09.02.1918 р. — начальник розвідчого відділу Гайдамацького Коша Слобідської України. З 03.03.1918 р. — начальник головного управління персонального складу Головного штабу УНР, у подальшому — Української Держави. 19.07.1918 р. наказом Військової офіції був підвищений до рангу військового старшини, 03.12.1918 р. — до рангу полковника. З грудня 1918 р. — у розпорядженні головнокомандувача Правобережного фронту військ Директорії. 28.02.1919 р. вийшов у відставку. 19.03.1920 р. повернувся на військову службу до Армії УНР: помічник командира 4-ї Стрілецької бригади Армії УНР, начальник персонального управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.
Удовиченко Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
Автор надзвичайно цікавих спогадів (рукопису) російською мовою «О начале украинского национального движения в русской армии, 1917–1918.»
Помер у м. Омекур (Франція).
ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Он. 1. -Спр. 68. -С 125–126; ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 28.
(20.02.1887-19.04.1975) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).
Удовиченко Олександр, фото 1920 року (Третя Заліта дивізія — Нью-Йорк. — 1982. — Т. 2)
Народився у Харкові. Молодший брат М. Удовиченка. Походив з селян Черкаської волості Лівенського повіту Орловської губернії. Батько походив з селян, служив офіцером російської армії, отримавши звання підполковника набув персональне дворянство. До 1917 р. включно мав прізвище «Удовидченко». Виховувався у дитячому притулку принца Ольденбургського. Закінчив Військово-топографічне училище (1908), вийшов до корпусу Топографів російської армії. Згідно автобіографії був приділений до лейб-гвардії Єгерського полку, але, насправді, з 1908 р. до 1914 р. працював на посаді виконавця робіт Київської топографічної зйомки. З початком Першої світової війни перевівся до 129-го піхотного Бессарабського полку, з яким брав участь у бойових діях. Був поранений. У 1917 р. закінчив один прискорений курс Військової академії Генерального штабу. У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії та старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Удовиченко Олександр, фото 1974 року (Третя Заліта дивізія. — Нью-Йорк. — 1982. — Т. 2)
Після Лютневої революції брав активну участь в українському військовому русі, зокрема — у з'їзді вояків-українців 3-ї армії у м. Несвіж та І й II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні—вересні 1917 р. — голова української ради 3-го Кавказького корпусу. Через погрози з боку більшовиків корпусу був змушений виїхати до Києва. З 16.12.1917 р — помічник начальника оперативного відділу Українського Генерального штабу. У січні 1918 р. — начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України. З 12.03.1918 р. до 1.04.1918 р — командир 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У подальшому — помічник начальника розвідчої частини (В. Тютюнника) оперативного відділу Генерального штабу Української Держави. З 31.10.1918 р. — голова відділу з формування Особливої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української Держави. З 26.12.1918 р. — генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, згодом — Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 р. — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З 06.06.1919 р. — начальник 16-го пішого загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17.06.1919 р. загін було перейменовано у 3-тю Окрему стрілецьку дивізію, яка незабаром була перейменована у 3-тю Залізну дивізію Дієвої армії УНР.
У жовтні 1919 р. захворів на тиф, був захоплений білогвардійцями у полон та вивезений до Одеси.
У лютому 1920 р. з групою старшин дістався до Могилева-Подільського, де почав формувати т. зв. 5-ту Українську бригаду, яка згодом була з'єднана з 4-ю бригадою для створення 2-ї стрілецької дивізії Армії УНР. Очолив цю дивізію. 29.05.1920 р. 2-га Стрілецька дивізія була перейменована у 3-тю Залізну дивізію, у 1920–1923 рр. — начальник цієї дивізії. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. З весни 1921 р. — член Вищої військової ради УНР.
З 1924 р. працював робітником на копальнях у Франції. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. Тривалий час очолював Українську комбатантську організацію у Франції. Помер на хуторі біля Ля Парк Мантенан під Парижем.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 329–387; ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а — С 28; Удовиченко О. Від Дністра до лінії перемирря і відворот за Збруч//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 76—123; Ч. 6. — С. 77–109; Ч. 7. — С. 152–164; Удовиченко О. Україна у війні за Державність. — Вінніпег. — 1954; Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. — Нью-Йорк. — 1971. — Т. 1. - 1982. — Т. 2; Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Аьвів. — 1932. — Ч. 12. — С. 10–12; Вишнівський О. Пігмеї духом і мораллю. — США. — 1965; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та йото артилерії в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5 — С. 137–157; Некролог/, Українське Козацтво — 1975. — Ч 4(34) — С 64–68, Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Капустянський М Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році, Маланюк Є. Уривки м спогадів. — Київ. — 2004. — С. 286, 419–458.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. — командир кулеметної команди 9-го пішого Вінницького полку Дієвої армії УНР. З 18.11.1918 р. і десь до березня 1919 р. — командир цього полку. Подальша доля невідома.