ЦДАВОУ — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 99. — С. 42
див. Петлюра Олександр
(1893 — після 1976) — підполковник Дієвої армії УНР.
Хословський (Сухоручко-Хословський) Борис, фото 1930-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942)
Походив з селянської родини хутора Верх Борзненського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Новозибківське технічне училище. У 1914 р. був покликаний до армії. У складі 130-го піхотного Херсонського полку брав участь у Першій світовій війні. Наприкінці 1914 р. був важко поранений, півроку лікувався. Згодом закінчив школу прапорщиків у Москві. На початку 1916 р. повернувся до 130-го полку, очолював команду кінних розвідників. У листопаді 1916 р. був поранений вдруге. Після одужання служив у 196-му запасному полку у Твері, де у березні 1917 р. став співорганізатором Української громади. Останнє звання у російській армії — поручик.
Учасник II Всеукраїнського військового з'їзду. У вересні 1917 р. демобілізувався з армії. Працював у Секретарстві народної просвіти Центральної Ради на посаді помічника начальника управи народних шкіл. Після встановлення Гетьманату П. Скоропадського пішов з державної служби та організував у Києві «Український кооператив». Був членом опозиційного до Гетьмана військового союзу «Батьківщина». З початком протигетьманського повстання 14.11.1918 р. з'явився у Білій Церкві, де отримав доручення щодо мобілізації у Білоцерківському повіті та формування 1-ї запасної Білоцерківської бригади військ Директорії. З кінця 1918 р. — командир 1-го Білоцерківського резервового полку. З початку лютого 1919 р. — комендант м. Жмеринка. З кінця березня 1919 р. — комендант штабу «Запорізької Січі» отамана Божка Дієвої армії УНР. З серпня 1919 р. — помічник командира 36-го Дніпровського полку 12-ї Селянської дивізії Київської групи Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. — командир 13-го Гайсинського полку, який було згорнуто у 1-й збірний курінь Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — командир 1-го куреня збірної бригади Київської дивізії Дієвої армії УНР 3 червня 1920 р. — командир 28-го (Гайсинського) куреня 10-ї бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. Поранений у бою з червоними 23.09.1920 р. Після одужання у листопаді 1920 р. повернувся на попередню посаду. У травні 1921 р. був відправлений на операцію до Варшави, звідки до Армії УНР вже не повернувся, а виїхав до Праги.
Закінчив у Чехо-Словаччині Вищу школу консульської та дипломатичної служби (1923), філософський факультет Карлового університету (1924), працював аспірантом в Українській господарській академії у Подєбрадах. З 1926 р. — керівник виробництва рекламних відділів фірми «Віра-Фільм». З 1928 р. — організатор та власник кіностудії «Меркур-Фільм», що спеціалізувалася на виробництві рекламних фільмів. У 1932 р. прийняв чехословацьке громадянство. Очолював Союз Гетьманців-Державників у Празі.
У 1941–1942 рр. тричі заарештовувався німецькою владою.
27.05.1945 р. був заарештований у Празі СМЕРШем 53-ї радянської армії, перевезений до Києва та переданий до МГБ. 01.07.1946 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Після звільнення у 1956 р. як чехо-словацький громадянин повернувся до Чехо-Словаччини. Подальша доля невідома.
Хослобський (Сухоручко-Хословський) Борис, фото 1945 року (ДАСБУ)
ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 69865-фп, архівно-слідча справа Сухоручко-Хословського Б. Б.; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізїї//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 172; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм —1972. — Кн. 2. — С. 324, 335, 354; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 304, 363, 388.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1919 р. служив у 1-му гарматному полку Січових стрільців Дієвої армії УНР.
Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965.
(09.09.1884-27.03.1971) — мічман Військово-Морського флоту УНР.
Народився у м. Потоки Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Тифліський комерційний інститут. У листопаді 1915 р. був мобілізований до армії, потрапив на службу до берегової охорони Севастополя. Останнє звання на російському флоті — мічман.
Христич Яким, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)
У 1917 р. став співзасновником Українського морського клубу у Севастополі, був делегатом І та II Всеукраїнських військових з'їздів. Під час жовтневого перевороту у Петрограді сформував у Севастополі Морський курінь, на чолі якого 24.11.1917 р. прибув до Києва у розпорядження Центральної Ради. У 1918 р. — державний інспектор продовольчих та земельних справ, комісар Центральної Ради у Криму. У 1919 р. — комісар Могилів-Подільського повіту. У 1920 р. був приділений до Військово-Морської управи Військового міністерства УНР.
З липня 1921 р. жив у Коломиї, редагував часопис «Воля Покуття».
З 1944 р. — на еміграції у Німеччині, з 1950 р. — у Канаді, з 1962 р. — у США. Помер та похований у Чикаго.
Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1971. — Ч. 5. — С. 94–95. Христич Я. Українська революція в Чорноморській військовій флоті // Військово-історичний альманах. — Київ. — 2003. — Ч. 7. — С. 147–160.
(1896-10.09.1967) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).
Цапко Іван, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
У 1914 р. добровольцем пішов на фронт, служив у Кубанському Козачому війську. За бойові заслуги дістав звання хорунжого.
У 1917 р. організував на Кавказькому фронті кінну сотню (згодом — курінь) ім. І. Сірка, яка тривалий час була єдиною підтримкою міської влади у м. Батумі. Навесні 1918 р. на чолі сотні прибув в Україну. Восени 1918 р. — осавул Слобідського Коша Українського Козацтва. У грудні 1918 р. — січні 1919 р. був командиром Старобільського партизанського кінного загону, з яким незабаром перейшов до Добровольчої армії.
Воював з більшовиками у складі кубанських козачих частин. У березні 1920 р., після того, як Кубанська армія на Північному Кавказі здалася більшовикам, разом з полковником І. Омеляновичем-Павленком через Батум, Севастополь та Румунію дістався до Дієвої армії УНР.
З червня 1920 р. служив в Окремій кінній дивізії Армії УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Польщі.
З 1950 р. — у США, був активним українським громадським діячем. Урядом УНР в екзилі був підвищений до звання підполковника.
Цапко Іван, фото поч. 60-х (?) років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
Українське Козацтво. — 1978 — Ч. 7–8(52–53). — С. 1; Цапко І. Перша українська військова місія в Криму (травень 1920)//Вісті Комбатанта. — 1963. — Ч. 3. — С. 19–26; Цапко І. Кінний бій під Сидоровим//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 204–209; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1967. - № 5/6. — С. 93.
(?—22.09.1919) — кол/іандир полісу Дієвої армії УНР.
Походив з селян Васильківського повіту Київської губернії. Закінчив військове училище. Під час Першої світової війни служив у 62-му піхотному Суздальському полку. Був нагороджений Георгіївською зброєю (11.10.1917). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (за бойові заслуги).
З 29.11.1917 р — командир 14-го Українського полку 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. У 1918 р. — командир 1-го куреня Окремого Чорноморського Коша (з кінця 1918 р. — 1-го Чорноморського полку) Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир 1-го Чорноморського полку (з червня 1919 — 8-й Чорноморський полк 3-ї дивізії) військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. 18.08.1919 р. у бою з червоними був важко поранений у живіт. Помер від рани у житомирському госпіталі.