(07.12.1879 — кін. 1919) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Походив з селян Київської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка, згодом — Чернігів), закінчив Київські гімнастично-фехтувальні курси (1912). З 17.07.1914 р. — командир роти 23-го запасного батальйону (Чернігів, згодом — Львів). З 29.03.1916 р — командир роти 176-го піхотного Переволочненського полку. З 10.05.1917 р. — командир 3-го батальйону цього полку. З 12.09.1917 р. — підполковник. Під час Першої світової війни був поранений, контужений та отруєний газами.
У 1918 р. був приділений до 26-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — губернський комендант Чернігівщини. З початку липня 1919 р. — начальник штабу 2-ї дивізії «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР. З 25.08.1919 р. — начальник цієї дивізії. Наприкінці 1919 р. помер від тифу у Кам'янці-Подільському.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 21.241; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 86–98; Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 239; І. Д. Арешт отамана Божка та розброєння бунчукового куреня Запорозької Січі//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1967. — Ч. 45. — С. 9–11; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 224.
(26.05.1892—?) — начальник групи Дієвої армії УНР.
Походив з дворян Могилівської губернії. 14.01.1911 р. був зарахований на службу однорічником 2-го розряду до 159-го піхотного Гурійського полку. 01.10.1914 р. закінчив Володимирське військове училище, служив підпоручиком у 158-му піхотному запасному батальйоні. 23.12.1914 р. прибув на укомплектування до 255-го піхотного Акерманського полку 3 31.05.1915 р. — начальник кулеметної команди полку. У 1917 р. — комендант штабу 32-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений Георгіївською зброєю (17.02.1917 р, за бій 21.08.1915 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З листопада 1917 р. до лютого 1918 р. — командир 1-го Гайдамацького полку військ Центральної Ради в Одесі. З 05.01.1919 р. — начальник 3-го Херсонського корпусу. 21.03.1919 р. був членом Революційної ради Південно-Східної групи Дієвої армії УНР у Вапнярці. Згодом перебував у запасі. З 22.07.1919 р. до 10.09.1919 р. — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР.
У 1921–1922 рр. працював у Московській військово-педагогічній школі РСЧА, викладав стрілецьку справу. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 19-614, ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 173. — С. 7–9; «Русский Инвалид». — СПб. — 1917. — № 95; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 41, 43, 44, 53.
(28.06.1893-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у с Кладківці Борзненського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Чернігівське реальне училище, 1-ше Київське військове училище (1.5.1915), у складі 222-го піхотного Краснінського полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Навесні 1917 р. був одним з організаторов українського військового гуртка в 56-й піхотній дивізії. З серпня 1917 р. — командир куреня в 1-му Українському (34-му армійському) корпусі військ Центральної Ради. Закінчив Інструкторську школу старшин (1.05.1918), потому — курсовий старшина Одеської Інструкторської школи старшин. 26.06.1918 р. демобілізувався з Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — старшина штабу 5-го Чернігівського корпусу військ Директорії, з 21.02.1919 р. — старший ад'ютант штабу Запорізької бригади Дієвої армії У НР, з 12.06.1919 р. — помічник начальника інспекторського відділу Запорізької групи Дієвої армії УНР. 3 15.11.1919 р. хворів на тиф. 3.03.1920 р. знов повернувся на військову слркбу та був зарахований до резерву старшин 4-ї стрілецької бригади Армії УНР, з 1.04.1920 р. — командир сотні 12-го куреня 4-ї бригади Армії УНР. 3 02.08.1920 р. — начальник наказно-загальної частини інспекторського відділу штабу Армії УНР. Після 1921 р. доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С 2–3.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 69-го піхотного Рязанського полу (Люблін). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 03.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 201–204.
(16.07.1896–1944) — сотник Армії УНР. Народився у Станіславові. У складі австро-угорської армії брав участь у Першій світовій війні, потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — фендрих.
Борис Франц, портрет 1920 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)
У січні 1918 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 01.03.1918 р. — командир кінної розвідки 4-го (1-го) полку Січових стрільців. 30.04.1918 р., після розформування полку німцями, залишився у Києві. Наприкінці вересня 1918 р., отримавши дозвіл гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців у Білій Церкві, повернувся до загону, сформував та очолив кінну розвідку. З середини грудня 1918 р. — командир кінного дивізіону Січових стрільців 1-ї Січової дивізії військ Директорії. У середині липня 1919 р. дивізіон було розгорнуто у кінний полк Січових стрільців Дієвої армії УНР. У жовтні 1919 р. захворів на тиф та здав посаду командира полку своєму помічникові — сотникові Сергію Байлу. З другої половин 1920 р. до жовтня 1920 р. — в. о. командира 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Згодом — старшина для доручень штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.
З 1921 р. жив на Волині (потім — Польща). Загинув у 1944 р. під час польсько-українських сутичок на Волині.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 97–98; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 2. Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965.
(03.02.1879-15.02.1919) — полковник Армії Української Держави.
Походив з селян Уманського повіту Київської губернії. У 1899–1900 рр. служив однорічником 2-го розряду у 51-му піхотному Литовському полку (Сімферополь). У 1900–1902 рр. навчався у Чугуївському піхотному юнкерському училищі, не закінчив через сімейні обставини. Повернувся на службу до 51-го піхотного Литовського полку. З 01.08.1902 р. — підпрапорщик. З 14.03.1903 р. — підпоручик 04.02.1904 р. за власним бажанням був переведений до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні, був поранений. 16.10.1905 р. — 23.05.1909 р. заочно навчався у Східному інституті, який готував військових розвідників для роботи на Далекому Сході. З 24.10.1910 р був приділений до штабу Іркутської військової округи для роботи у розвідці. З 30.10.1911 р. перебував на обліку в Іркутській козачій сотні. У 1910–1914 рр. займався розвідувальгою роботою у Монголії, Китаї та на Далекому Сході. За особливі заслуги перед монгольським та російським урядами дістав титул барона 11.08.1914 р. повернувся до Іркутської козачої сотні (згодом — розгорнута у дивізіон), у складі якої виступив на Першу світову війну. У 1915 р. — командир сотні 1-го Читинського козачого полку, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (21.01.1917), у 1916–1917 рр. служив у 2-му Хоперському козачому полку. Останнє звання у російській армії — військовий старшина.