У випадку, якщо комусь зі старшин, чиї біографії вміщено у довіднику, вже в еміграції присвоювалися нові звання, то такі подаються у дужках — поруч з військовим званням станом на 30 червня 1924 р.
Збройні сили України до 1920 р. у довіднику зазначаються таким чином:
— період Центральної Ради до березня 1918 р. — війська Центральної Ради;
— період Центральної Ради, березень— квітень 1918 р. — Армія Української Народної Республіки;
— доба правління гетьмана П. Скоропадського — Армія Української Держави;
— повстання Директорії, листопад — грудень 1918 р. — війська Директорії;
— період 1919 р. — Дієва армія Української Народної Республіки.
У зазначений період українська офіційна влада та військове керівництво намагалася вживати різні назви та їх варіації щодо Збройних сил України, причому, часто кілька назв вживалося одночасно. Отже, щоб не вводити зайву плутанину у довідник, ми зупинилися лише на вищенаведених назвах, які, крім того, чітко окреслюють історичні віхи подій 1917–1921 років.
У створенні цього довідника допомагало багато людей. За допомогу у збиранні матеріалу хотів би висловити подяку: заступнику начальника Державного галузевого архіву Служби безпеки України Сергію Кокіну, співробітникові цього архіву Олександру Лошицькому; директору Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України Наталі Маковській; завідувачці Науково-довідкової бібліотеки Головного архівного управління України Галині Порохнюк; завідувачці читального залу Російського державного військово-історичного архіву Тетяні Бурмістровій. За цінні консультації та цікаву інформацію — Сергію Волкову (Москва), Валентину Юшку (Москва), Юрісу Цигановсу (Рига), Олександру Дєрябіну (Москва). За наданий фотоматеріал щиро дякую Олександру Кавтарадзе (Москва), Сергію Білоконю (Київ), Олексію Шереметьеву (Київ), Олександру Пересадьку (Київ), Сергію Музичуку (Рівне), Олександру Воронову (Москва).
На сьогодні наш довідник є максимально повним зібранням біографічних відомостей про командний склад Збройних сил України 1917–1924 років. У разі виникнення уточнень та доповнень вони будуть публікуватися у подальших наших працях.
Ярослав Тинченко Вересень, 2006
А
(10.12.1873—?) — підполковник Армії УНР.
Походив з дворян Катеринославської губернії. 08.06.1894 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 135-го піхотного Керч-Єнікольського полку. З 01.02.1895 р. служив у Перекопському резервному батальйоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1899), служив підпрапорщиком у 6-му піхотному Лібавському полку. 20.12.1907 р. перевівся у Катеринослав до 133-го піхотного Сімферопольського полку. Першу світову війну почав капітаном, командиром 5-ї роти Сімферопольського полку. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю (14.02.1915, за бій 05.12.1914). 02.04.1915 р. прийняв командування 1-им батальйоном полку. 24.08.1915 р. потрапив до австро-угорського полону. Перебуваючи у полоні, був підвищений до звання підполковника.
Абаза Володимир, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
З початку 1918 р. брав участь у створенні 1-ї козацько-стрілецької дивізії військ Центральної Ради. З жовтня 1918 р. — командир 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави; з 19.11.1918 р. — начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії. З 17.01.1919 р. — помічник начальника цієї дивізії. З 12.03.1919 р. — знову начальник дивізії. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. Командуванням Дієвої армії УНР називався одним із винуватців т. зв. луцької катастрофи. Перебував у таборах інтернованих у Вадовицях та Ланцуті. У 1920 р. — начальник збірної станиці вояків-українців у Ланцуті. З 20.04.1921 р. — командир 45-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. У клопотанні про підвищення до рангу полковника було відмовлено через т. зв. Луцьку катастрофу. Помилково згадується в літературі як полковник та генерал-хорунжий.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
(1864—?) — полковник Армії Української Держави. Родич Володимира Абази. З 7.09.1918 р. — командир 23-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. З 20.11.1918 р. — помічник начальника 14-ї легкої гарматної бригади Армії Української Держави. З 1919 р. — у «білому русі». У 1919 р. служив у Північно-Західній армії генерала Юденіча. З 1920 р. білоемігрант.
В науковій літературі Володимир Абаза та Віктор Абаза часто фігурують як одна особа та безпідставно іменуються генералами.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 48 / а; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 22; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 84— 117; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волинському//За Державність. — Торонто. — 1966. - № 11. — С. 33–41; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 106; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 321, 338; Волков С. В. Энциклопедия гражданской войны, Белое движение. — Москва. — 2002. — С. 3.
див. Рихвальський Йосип Григорович.
(08.02.1885-11.01.1918) — командир полку військ Центральної Ради.
Походив з козаків Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1908). Після училища служив підпоручиком у 61-му піхотному Володимирському полку (Білосток). З 15.12.1910 р. — у 177-му Ізборському полку (Рига). З 16.07.1914 р. — у 36-му піхотному Орловському полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також орденом Святого Георгія IV ступеня (29.07.1916, за бій 12–13.09.1915) та Георгіївською зброєю. Закінчив прискорений курс Військової академії Генерального штабу (24.01.1917 р.). Згодом перебував на посаді в. о. начальника штабу 169-Ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
11.07.1917 р. — призначений командиром 1-го Українського запасного полку у Києві, який був сформований з частини Богданівського полку (прибув на посаду 14.07.1917 р.). У вересні—жовтні 1917 р. очолював на фронті 209-й піхотний Богородський полк. Після Жовтневого перевороту у Петрограді знов повернувся на службу до військ Центральної Ради, деякий час був помічником командира Одеської гайдамацької бригади. З кінця листопада 1917 р. — командир Гайдамацького куреня у Катеринославі. Загинув у січні 1918 р. у вуличних боях проти червоногвардійців та більшовицьких військ, у Катеринославі, під час Першої українсько-більшовицької війни.