Вишнівський Олександр, фото 1920 року (За Державність — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З 1949 р. жив у Детройті (США), де помер та похований.
Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68–101; Вишнівський О. Трагедія 3-і дивізії Дієвої армії УНР. — Мюнхен-Дітройт. — 1963; Вишнівський О. Пігмеї духом і мораллю. — США. — 1965; Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. — Дітройт. — 1973; Дяченко П. Чорні Запорожці, рукопис. — С. 85; Генерал Олександр Вишнівський//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 5. — С. 22; Некролог//Українське Козацтво. — 1976. — Ч. 2–3(36–37). — С. 66–67; Shandruk Р. Arms of valor. — 1959; Омелянович-Павленко M. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 67, 250, 271, 289, 400, 420, 424.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник (?).
Навесні 1919 р — головний індентант Південно-Східної групи Дієвої армії УНР.
Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 3–4. — С. 70.
(1875—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
Родом із Києва. З 25.09.1919 р. та станом на 29.04.1920 р. — Камянець-Подільський повітовий військовий начальник. У листопаді 1920 р. залишився в Україні. На початку 1921 р. повернувся до Києва, був безробітним Станом на 1928 р. жив у Камянці-Подільському. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 418; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 8. — С. 60.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан лейб-гвардії 3-ї артилерійської бригади (Варшава). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 07.09.1918 р. — командир 9-го легкого гарматного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 13.02.1919 р. до травня 1919 р. — начальник комунікаційного відділу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 7.
(6.12.1890-?) — підполковник Армії УНР.
Народився в с. Тухрія Чигиринського повіту Київської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1918 р. вступив до 8-ю гарматного полку 3-ї гарматної бригади Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З грудня 1918 р. — командир 1-ї батареї цього полку. На цій посаді особливо відзначився 26 березня 1919 р. у бою під Коростенем, а також при захопленні та знищенні під ст. Бородянка ворожого панцерного потягу. З травня 1919 р. служив у складі 1-ї гарматної бригади 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З грудня 1919 р. — командир збірної батареї Збірної Київської дивізії. На цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920–1921 рр. — старшина 2-ї гарматної бригади Армії УНР. Лицар Залізного Хреста. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 37; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 22. — С. 12.
(26.12.1882—16.03.1949) — військовий старшина Армії Української Держави.
Народився в станиці Боргустанській П'ятигорського відділу Терської області. Походив із лічних дворян. Закінчив Костянтинівське артилерійське училище (1907), вийшов підпоручиком до 15-ї кінно-гірської батареї. У 1914 р. закінчив один курс Миколаївської академії Генерального штабу, був штаб-офіцером для доручень штабу 35-го армійського корпусу. З 30.06.1917 р. — в. о. начальника штабу 35-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 11.04.1918 р. — начальник штабу 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії Армії УНР. 11.05.1918 р., після розформування дивізії, прибув у розпорядження Військового міністерства Української Держави. З 20.07.1918 р. — 1-й штаб-старшина оперативного відділу Генерального штабу Української Держави.
У жовтні 1918 р. звільнився з української армії та вступив до т. зв. Північного корпусу генерала О. Родзянка (згодом Північно-Західна армія генерала М. Юденіча), що формувався російськими монархічними колами для звільнення Петрограду від більшовиків: на чолі кадрів колишнього 53-го піхотного Волинського полку російської армії у листопаді 1918 р. прибув з Києва у Псков у розпорядження штабу Північного корпусу. Командував полком, збірним загоном. З 24.07.1919 р. генерал-майор та начальник 3-ї піхотної дивізії Північно-Західної білогвардійської армії. Вважається головним винуватцем поразки Північно-Західної армії в поході на Петроград влітку — восени 1919 р.
З 1920 р. жив на еміграції у Польщі. У 1928 р. за звинуваченням у шпигунстві на користь більшовиків був висланий до СРСР. Там був заарештований, у 30—40-х рр. перебував на засланні у Сибіру та на Далекому Сході. Помер та похований у Петербурзі (тодішньому Ленінграді).
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 14. — С. 31; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 53-зв. — 54; Рутыч Н. Белый фронт генерала Юденича, биографии чинов Северо-Западной армии. — Москва. — 2002. — С. 159–166.
(02.10.1882-11.02.1969) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).
Народився в с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії. У 1900 р. витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду, служив у 174-му піхотному Роменському полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 129-го піхотного Бессарабського полку (Київ), у складі якого вирушив на Першу світову війну. З 1915 р. — комендант воєнного етапу. З 1916 р. — начальник дільниці військової дороги. Останнє звання у російській армії — капітан.
Вовк Андрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
У 1917 р. був членом Української ради 8-ї російської армії Румунського фронту. З січня 1918 р. — отаман Вільного Козацтва Могилів-Подільського повіту. З березня 1918 р. — Могилів-Подільський повітовий комендант. У листопаді 1918 р. — один із організаторів протигетьманського повстання на Поділлі, у ході якого був схоплений Офіцерськими дружинами та відправлений до Києва, де утримувався на гауптвахті. У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. разом з Юрком Тютюнником та іншими політичними в'язнями організував повстання на гауптвахті в Києві. З 15.12.1918 р. — начальник 3-ї пішої дивізії військ Директорії. 15.01.1919 р. — 02.05.1919 р. — начальник 1-ї дивізії Окремого корпусу Залізнично-Технічних військ Дієвої армії УНР. З 02.05.1919 р. був приділений до Державної інспектури. З 20.08.1919 р. — вартовий отаман Київської групи Дієвої армії УНР. З 28.09.1919 р. — начальник 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР. З 14.11.1919 р. — начальник штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. На цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході. З 15.06.1920 р. — помічник начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 25.07.1920 р. — начальник тилу Дієвої армії УНР. У 1921 р. — начальник 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. З 14.11.1921 р. до середини 1922 р. — т. в. о. військового міністра та командарма Армії УНР.
Після ліквідації таборів інтернованих українських вояків жив на еміграції у Польщі та Німеччині.
З 1941 р. — голова Українських громад у Німеччині, брав активну участь у діяльності Спілки українських вояків.
З 1944 р. до 1968 р. був керівником ресорту Військових справ (військовим міністром) Державного центру УНР в екзилі. Помер та похований у Новому Ульмі (Німеччина).
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 13–17, Ященко М. Що то було?//За Державність — Каліш — 1930. - № 2. — С. 125–136, Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава — 1938 — № 8. — С. 17–19, 29; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш — 1929. - № 1. — С. 97- 100, Посмертна згадка//Українське Козацтво. — 1969. — Ч. 3–4(11–12). — С. 58–59; Некролог// Вісті Комбатанта. — 1969. — Нью-Йорк. — Ч. 4. — С. 90; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 107; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 366, 425; Некролог// Вісті братства вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1969. — Ч. 132.