Волох Омелян, фото 1933 року (ЦДАГПОУ)
11.02.1920 р. рештки загону О. Волоха влилися до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. О. Волох був приділений до штабу 12-ї радянської армії, згодом — до штабу Південно-Західного фронту червоних. З червня 1920 р. перебував у розпорядженні Наркомзему. У складі Агітаційного поїзда ім. Леніна при голові ВУЦВК Г. Петровському їздив по Україні й агітував селян за радянську владу та проти С. Петлюри. З 15.09.1920 р. — член ВКП(б). З весни 1921 р. — начальник організаційно-інструкторського агітаційного поїзду, що курсував по Україні та агітував за радянську владу. Далі — у розпорядженні ВУЦВК. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальні голови ВУЦВК, член Центрального Комітету незаможніх селян. З березня 1925 р. — керівник гарантійного та адміністративно-організаційного відділів Держстраху. З 1928 р. — начальник відділу Коопбудспілки. З 1932 р. — керівник планувального сектору Дніпроміста та голова Укрбюро спілки шоферів. Був заарештований у ніч з 4 на 5 травня 1933 р. у справі т. зв. «Української контрреволюційної організації». Винним себе не визнав. 23.09.1933 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі, 28.10.1933 р. відправлений з Харкова на ст. Кемь для подальшого транспортування до Соловецького табору особливого призначення. Під час перебування в таборі систематично порушував внутрішній режим — протестував проти свого затримання та ув'язнення, часто сидів у карцері. Був розстріляний серед інших відомих соловецьких політв'язнів у кар'єрі під с. Сандормох (Карелія) між 27 жовтня та 4 листопада 1937 р.
ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60683, архівно-слідча справа Волоха О. І.; Архів МВС Карело-фінської Республіки Російської Федерації. — Спр. п-14793. — наглядова справа в'язня Соловецького табору Волоха О. І.; Тютюнник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Середа М. Отаманщина, Отаман Волох//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 5. — С. 12–14; Дубовий І. Причинки до монографії отамана Волоха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 12; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. — № 8. — С. 65; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 90–91; Антончук Д. «Вапнярська Республіка»//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 153–163; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 148–157; Левченко С. 8-й Катеринославський корпус// За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 74–75; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 449.
(20.06.1858–1925?) — полковник Армії УНР.
Волошинів Павло, фото 1910 року (Чугуевцы. Историко-бытовой сборник объединения Чугуевского военного училища. — Новый Сад. — 1939. — Кн. 2)
Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1881), служив у 165-му піхотному Луцькому полку (Київ). Згодом — муштровий офіцер Чугуївського піхотного юнкерського училища. У 1917 р. — начальник штабу 25-ї ополченської запасної бригади у Києві. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Один із перших організаторів українського військового руху в армії. 08.03.1917 р. був обраний співголовою наради вояків-українців київської залоги, на якій було засновано Українській військовий клуб ім. П. Полуботка. У 1918–1919 рр. — працював у Головному управлінні Генерального штабу Української держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 12.11.1919 р. — помічник начальника залоги Камянця-Подільського. З 15.09.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи.
У 1923 р. повернувся в Україну. Був арештований та розстріляний ОДПУ в Києві. Слідчу справу віднайти не вдалося.
ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 2. — Спр. 653. -С. 93-а; Список капитанов армейской пехоты 1911. — СПб — 1911. — С 319.
(20.09.1868-8.03.1944) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1888), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку (Луцьк). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 1908 р. — полковник. З 05.08.1911 р. — начальник штабу 4-ї округи Окремого корпусу прикордонної сторожі. З 1914 р. — начальник штабу 9-ї піхотної дивізії, командир 35-го піхотного Брянського полку. З лютого 1916 р. — генерал-майор, начальник штабу 112-ї піхотної дивізії. З 18.09.1916 р. — начальник штабу X армійського корпусу. Був нагороджений Георгіївськокою зброєю (09.03.1915 р., за бій 16–17.08.1914 р.).
З 20.05.1917 р. — начальник 31-ї піхотної дивізії (українізованої), кадри якої у березні 1918 р. перевів у розпорядження Центральної Ради. З червня 1918 р. — начальник 7-ї (згодом — 14-ї) пішої дивізії Армії Української Держави. З 20.07.1918 р. — начальник 4-го Київського корпусу Армії Української Держави.
У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з липня 1919 р. — командир збірної бригади 9-ї піхотної дивізії.
Помер у Парижі, похований на Сент-Женевьєв-де-Буа.
Волховський Михайло, 1913 рік (фото і приватної колекції)
ЦДАВОУ — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С 73; Ф 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 41-зв. — 42; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 405; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914. — С. 368; Белградский альбом. — С. 153; Незабытые могилы — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 619.
(?—?) — начальник бригади Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 27-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Іркутськ). Останнє звання у російській армії — полковник (?).
З 27.03.1918 р. — начальник 2-ї військової школи лікарських помічників (колишня Херсонська військово-фельдшерська школа) Армії УНР. З грудня 1918 р. — отаман Корсунської запасної бригади військ Директорії.
26.01.1919 р. був виданий вояками бригади більшовикам гіри переході бригади під Києвом на бік РСЧА. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24 — С. 244
(04.02.1891-193?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Охтирка Харківської губернії. Закінчив Охтирську гімназію. 01.08.1914 р. вступив однорічником до 276-го піхотного Куп янського полку. За бойові заслуги під час Першої світової війни дістав повний Георгіївський бант (всі чотири відзнаки Святого Георгія), звання прапорщика (16.12.1914 р.), Георгіївську зброю (21.11.1915 р., за бій 26.05.1915 р.), всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Був двічі поранений та двічі контужений. Штабс-капітан за бойові заслуги (14.01.1916 р.), капітан (14.01.1917). 01.07.1916 р у складі 2-ї роти 276-го піхотного Куп янського полку був призначений на укомплектування 12-го Особливого полку, що формувався для відбуття до Франції. Полк залишився в Росії та брав участь у боях на Північному фронті. З 10.07.1916 р. — командував 10-ю ротою, з лютого 1917 р — батальйоном. З листопада 1917 р. — т. в. о. командира 12-го Особливого полку.
У лютому 1918 р. потрапив до німецького полону, де одразу ж перевівся до таборів військовополонених-українців. З 10.03.1918 р. — командир 4-го куреня 5-го Українського полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У травні 1918 р., після роззброєння 2-ї Української дивізії, повернувся до Харкова. З жовтня 1918 р. — помічник командира Охтирського Слобідського Козацького полку Українського Козацтва. З січня 1919 р. — помічник командира Харківського Слобідського Коша Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — командир Харківського Слобідського полку Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир 24-го Запорізького пішого ім. Гетьмана Сагайдачного полку Дієвої армії УНР, до складу якого влилися рештки Харківського Слобідського полку. З серпня 1919 р. — помічник командира цього ж полку. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою в Луцьку. З 31.03.1920 р. — командир 2-ї (згодом — 17-ї) бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Брав участь у Другому Зимовому поході. На українській службі був чотири рази поранений: у січні 1919 р., 12–13.07.1919 р., 05.06.1920 р., а також під час Другого Зимового походу.