У 1920-х рр. жив на еміграції на Волині (тоді — Польща). Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 666. С. 215–216; Спр. 37. — С. 231–232.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 18-го піхотного Вологодського полку (Житомир), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З березня 1919 р. до вересня 1919 р — командир 2-го (згодом — 26-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. повернувся до Житомира.
У 20-х рр. працював рахівничим у «Сільбанку» в Житомирі. Влітку 1930 р., після початку масових арештів колишніх офіцерів, виїхав до Нижнього Новгорода, мав бути арештований органами ДПУ у справі «Весна» (т. зв. «контрреволюційна змова колишніх офіцерів»). Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1696 — фонд державного інспектора Залізнично-Технічного корпусу.
(27.07.1863-?) — полковник Армії УНР.
Походив з дворян Катеринославської губернії. Закінчив 7-класну Харківську класичну гімназію, 1-й курс Харківського ветеринарного інституту. 26.10.1885 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду, служив у 63-му піхотному резервному батальйоні. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1889), вийшов підпрапорщиком до 63-го піхотного резервного батальйону.
Вяземців Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З 08.12.1889 р. — підпоручик 45-го піхотного Азовського полку (Старокостянтинів). 05.08.1905 р. був приділений до 129-го піхотного Бессарабського полку. 16.06.1906 р. знов повернувся до 45-го піхотного Азовського полку. Учасник Першої світової війни: помічник командира 45-го полку. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (10.11.1915 р, за бій 12.12.1914 р.), Георгіївською зброєю (10.11.1915). У 1917 р. — командир 419-го піхотного Аткарського полку. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — командир 9-го (з 18.09.1918 р — 8-го) пішого Подільського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 24.03.1920 р. — помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
У 1920-30-х рр. жив на еміграції в Польщі. Подальша доля невідома.
РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 6135; Список подполковников 1913. — СПб. — 1913. — С. 858; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 57-60, Вренный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки. 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 454.
Штаб 5-і стрілецької бригади російської армії. Стоять (зліва направо): начальник штабу бригади підполковник Вольський, старшин ад'ютант штабу бригади капітан Оліферович, командир бригади полковник Новицький, бригадний інтендант підполковник Іванюк, старший ад'ютант штабу бригади капітан Микола Капустянський, начальник служби звязку поручик Велікіс, оберофіцер для доручень поручик Івасьов, командир конвойної сотні хорунжий Александров, Північний фронт під Двинськом, 14.10.1915 (надано для публікації істориком Олександром Кавтарадзе)
Командир 169-го піхотного Ново-Трокського полку полковник Олександр Рябінін серед старшин свого полку; Південно-Західний фронт, 25.7.1917 (фото з приватної колекції)
Г
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
У грудні 1918 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу військ Директорії. З 27.12.1918 р. — представник Дієвої армії УНР при Військовому секретарі ЗУНР у Тернополі. З 23.01.1919 р. — командир 1-го Галицького Запорізького кінного полку, що формувався у складі Української Галицької армії.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 4–8-зв.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився в с. Охримовці Лебединського повіту Харківської губернії. Був членом Української партії соціалістів-революціонерів. Останнє звання у російській армії — молодший офіцер.
Під час протигетьманського повстання сформував із селян т. зв. Прилуцький загін, який згодом був реорганізований у курінь 3-го Сірожупанного полку військ Директорії. У листопаді—грудні 1918 р. був командиром куреня 3-го Сірожупанного полку. У грудні 1918 р. — лютому 1919 р. — начальник 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 05.05.1919 р. — військовий представник УНР у Грузії та Вірменії (Тифліс). З 20.05.1919 р. — державний інспектор Запорізької групи Дієвої армії УНР. 09.06.1919 р. був оголошений поза законом за організацію спроби полковника П. Болбочана вступити в командування Запорізькою групою, переховувався. Знову перебував у складі Дієвої армії УНР під час Першого Зимового походу: був помічником командира 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії. Наприкінці 1920 р., перебуваючи на інтернуванні, виступив проти політики С. Петлюри, за що був відправлений до польського карного табору Домб'є.
У 1922 р. повернувся в Україну (Прилуки). У 1926 р. на процесі Шварцбарда фігурував як свідок у списку захисту, однак на процесі не виступав.
Згодом — розстріляний у справі т. зв. Таманського путчу.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 5. — Спр. 3. — С. 8; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 35; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 36; Самутин П. Організація українського війська за часів Української Держави 1918 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1965. - № 5. — С. 16.; Сідак В, Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. — Київ. — 2004.
(16.11.1894-?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик. У 1917 р. — полковий ад'ютант 6-го запасного піхотного полку.
Гадзінський Матвій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
З 26.03.1918 р. — полковий ад'ютант 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У 1919 р. — командир кулеметної сотні 2-го Чорноморського полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. був командиром куреня у 1-й Кулеметній дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — старшина штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР Подальша доля невідома.
Літопис Червоної Калини. — Львів 1931. — Ч. 11. — С. 15–17; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии — Москва. — 2004. — С. 132. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 108; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 100. — С. 4; Сікевич В. Сторінки із записної книжки, 1942–1948. — Ч. 1–7.
(? — після 1931) - полковник Армії Української Держави.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 5-ї артилерійської бригади (Житомир). Закінчив прискорений курс Миколаївської академії Генерального штабу (1916). У 1917 р. — начальник контррозвідки штабу Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 27.12.1917 р. — начальник штабу 1-ї Української (104-ї пішої) дивізії 1-го Українського корпусу. 10.02.1918 р. разом із командувачем корпусу Я. Гандзюком та начальником штабу Я. Сафонівим виїхав до Києва для отримання подальших розпоряджень, не знаючи, що місто вже захоплене більшовиками. Потрапив до більшовицького полону, однак зумів втекти з-під розстрілу. Станом на 15.04.1918 р. — т. в. о. начальника штабу 1-ї Української дивізії (до 03.05.1918 р.).