Народився у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1887), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893). Служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. У 1905–1910 рр. — командир 40-го піхотного Коливанського полку (Лодзь). З 13.05.1910 р. — генерал-майор, черговий генерал штабу Варшавської військової округи. З 22.08.1914 р. — черговий генерал штабу Західного фронту, генерал-лейтенант. За Першу світову війну нагороджений всіма орденами до Білого Орла (21.07.1916 р.).
З 24.04.1918 р. — начальник Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. З 29.10.1918 р. — постійний член Військової ради при військовому міністрі Української Держави, з 18.11.1918 р. перебував у розпорядженні військового міністра Української Держави. З 16.12.1918 р. — на службі у війську Директорії: т. в. о. начальника канцелярії Військового міністерства. З 23.12.1918 р. — заступник начальника канцелярії Військового міністерства.
Галкін Олекса, фото 20-хроків (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)
01.06.1919 р. разом із частиною працівників Військового міністерства УНР потрапив у Тернополі до польського полону. З 07.06.1920 р. — начальник Головної мобілізаційно-персональної управи військового міністерства УНР. З грудня 1920 р. — військовий міністр УНР. 17.01.1921 р. залишив цю посаду через поганий стан здоров'я.
З 1924 р. жив у маєтку митрополита А. Шептицького у с. Посіч під Станіславовом. У 1939 р. після окупації радянськими військами Галичини був арештований, сидів у в'язниці у Львові. У червні 1941 р. разом із частиною інших в'язнів був вивезений на схід. Помер на засланні в Астрахані.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 29–30; Оп. 2. — Спр. 43. — С. 12; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 39-зв. — 40; Бачинський Л. Генерал-полковник Олекса Галкин//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 12. — С. 6; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 61, 63, 94.
(1870-21.07.1947) — полковник Армії Української Держави.
Закінчив військове училище, служив в одному з гвардійських полків. З 1907 р. — молодший офіцер, командир роти та батальйону Київського військового училища. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1917 р. — командир 14-го стрілецького полку, кадри якого передав у розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник Інструкторської школи підстаршин. З 14.10.1918 р. — начальник 1-ї Київської спільної юнацької школи.
У 1919–1920 рр. служив у Добровольчій армії та Збройних Силах Півдня Росії — викладав в Отаманському (Донському) військовому училищі.
У 1945 р. перебував у таборі для переміщених осіб у м. Шлайфгейм під Мюнхеном. Покінчив життя самогубством.
Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7–10; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т 2 — С. 28.
(22.10.1894-08.1943) — сотник Армії УНР.
Походив із селянської родини с. Гута- Літинська Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класну Курилівську учительську школу, працював учителем у сільських школах. У 1915 р. був мобілізований до армії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.
Гальчевський Яків, фото 30-х років (Вісті братства колишніх вояків 1 УА УНА. — Мюнхен. — 1963 — Ч. 109)
22.11.1918 р. — отаман Літинського куреня Українського Козацтва, який у грудні 1918 р. був влитий до складу 61-го Гайсинського пішого полку ім. С. Петлюри, командував батареєю при цьому полку. Деякими мемуаристами та дослідниками вважається командиром 61-го Гайсинського пішого полку, однак за наказами по полку за грудень 1918 р. — травень 1919 р. як командир полку не згадується. 02.04.1919 р. був представлений до підвищення до наступного звання та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). З травня 1919 р. — командир партизанського загону у Літинськомку повіті. У 1920 р. служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. У липні 1921 р. на чолі загону у 70 повстанців перетнув польсько-радянськии кордон та вів партизанську війну проти радянської влади у Літинському повіті. 02.09.1922 р. загін отамана Гальчевського-Орла у кількості 66-ти осіб залишив радянську територію, перетнув Збруч та повернувся на територію Польщі. На початку липня 1923 р. усього лише з 5 повстанцями знов перейшов на радянську територію, де партизанив у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах. Восени 1923 р. повернувся до Польщі. 01.04.1925 р. з 10-ма повстанцями втретє перейшов на радянську територію для ведення партизанської війни. Вкінці 1925 р. повернувся до Польщі.
На еміграції жив у Варшаві. З 1928 р. під прізвищем «Войнаровський» служив контрактовим офіцером (майором) у польській армії — у 67-му піхотному полку (Бродниця). У серпні 1939 р. командував позаштатним 4-м батальйоном цього полку. З 08.09.1939 р. — командир батальйону Оборони Народової «Бордниця», відзначився у боях проти німецьких військ під м. Кутно, був представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». Останнє звання у польській армії — капітан.
Потрапив до німецького полону, у січні 1940 р. був звільнений за клопотанням уряду УНР в екзилі.
16.06.1942 р. сформував та очолив т. зв. Холмський легіон самооборони, що воював на території окупованій німецькими військами. Загинув у бою з польськими партизанами у с. Переселовичі (тепер — Сарненський р-н Рівненської обл.).
ЦДАВОУ — Ф. 4544. - фонд 61-го Гайсинського полку ім. С. Петлюри; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 824. — С. 151–159; Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 18. — С. 35–39; Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. — Київ. — 1998. — С. 53–73; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Аьвів. — 2003. — С. 77, 193, 260; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина. — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90–102.
(17.01.1885-?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Крюків Кременчуцького повіту Полтавської губернії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З червня 1920 р. — командир кінної сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Був поранений у бою 07.10.1920 р. З 23.11.1920 р. — командир 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
Тамченко Євген, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадіе)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 83; Ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 48; Отрешко- Арський М. На Дністровському пляцдармі у січні— травні 1920 р.//Тризу6. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 79. — С. 10–18; Ч. 80. — С. 13–22.
(27.07.1874-24.06.1931) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Закінчив Житомирську класичну гімназію, військово-училищні курси Київського піхотного юнкерського училища (1897), служив у 38-й (Картуза- Береза) та 5-й (Житомир) артилерійських бригадах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). З 06.03.1909 р. — обер- офіцер для доручень штабу Іркутської військової округи. З весни 1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гродненської фортеці. Згодом — начальник штабу 28-ї піхотної дивізії. З 11.12.1915 р. — полковник, командир 115-го піхотного Вяземського полку. З 06.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. З грудня 1917 р. — генерал-майор, начальник 27-ї піхотної дивізії. У лютому 1918 р. демобілізувався.