РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 2. — Д 45774; п/с 396 а; В обличчу памяти борців//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 4. — С. 22.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії командиром 4-ї батареї 8-ї артилерійської бригади.
Станом на 25.05.1921 р. — приписаний до штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653 — С. 57–60.
(1893–1973) — сотник Армії УНР.
Авраменко Никифор, фото 1920-х років, Польща (приватний архів Галини Вечорек)
Народився у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1916). Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнакою Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — прапорщик.
З листопада 1917 р. служив у військах Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — комендант штабу Окремого Запорізького загону (згодом — бригади та дивізії). З 17.11.1918 р. — комендант штабу Лівобережного фронту під командуванням П. Болбочана. З 22.01.1919 р. — комендант штабу Запорізького корпусу (з 15.05.1919 р. — групи) Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу, згодом — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У серпні 1920 р. у боях з червоними був поранений у праву руку.
На еміграції жив у Польщі. Автор «Споминів Запорожця» (Київ, 2007).
Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. І. Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Awramenko R. Korzenie moje sa w Bielostoku/Унад Бугом i Нарвою. — Бєльськ. — 1919. — Ч. 4–5. — С. 26–31; В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. — Київ. — 2004. — С. 59, 61, 136, 209, 210, 347; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 327. — С. 48–53.
(20.04.1877-22.02.1948) — начальник штабу групи Дієвої армії УНР.
Походив з дворян Орловської губернії, народився у Владикавказі. Закінчив Михайлівський Воронізький кадетський корпус, Павлівське військове училище (1896), Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902). Після закінчення училища служив підпоручиком у 39-й артилерійській бригаді, після закінчення академії відбував 2-річний ценз командування ротою у 131-му піхотному Тираспольському полку (Київ). На посаді старшого ад'ютанта 7-ї Сибірської стрілецької дивізії брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив на штабових посадах у штабі Київської військової округи. Під час Першої світової війни — начальник штабу 38-ї піхотної дивізії, командир 141-го піхотного Можайського полку. З липня 1916 р. — генерал-майор. З 07.10.1916 р. — на посаді начальника штабу 124-ї піхотної дивізії. З весни 1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю (12.07.1915 р, за бій 05–17.11.1914 р.).
З 10.05.1918. р. — член комісії з будівництва української армії та член Військово-наукового комітету при Головному управлінні Генерального штабу Української держави. З 10.01.1919 р. до 12.02.1919 р. — помічник начальника штабу Південно-Західного фронту Дієвої армії УНР. З 12.02.1919 р. — помічник отамана Оскілка, командувача Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.02.1919 р. — начальник штабу Північної групи Дієвої армії УНР. 28–29.04.1919 р. брав участь у повстанні командувача Північної групи отамана Оскілка проти влади Директорії, після поразки повстання втік до Польщі. На еміграції перебував під Парижем, незабаром через хворобу переїхав до Ніцци. Помер та похований у Ніцці.
Агапіев Всеволод, фото 1917 року (РГВИА)
РГВИА. — Ф. 264 — личный фонд Агапиева В. Н.; ЦДАВОУ — ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918 р… — С. 42-зв. — 43; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 1090; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 463; Список Генерального штаба на 1917 — Петроград. — 1917. — С. 71; Белградский альбом. — С. 157; «Разведчик». — СПб. — 1916. - № 1349; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 9–61; 1936. - № 6. — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7. — С. 9—56; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 35-65; Порохівський Г. Штаб Південного фронту//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 7–8. — С. 15–18; 4 9. — С. 17–20; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 290–292; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 27.
(9.11.1868—?) — підполковник Армії УНР.
Закінчив реальне училище, Єлісаветградське кавалерійське училище (1894). Вийшов корнетом до 12-го драгунського Стародубівського полку (м. Волочиськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.02.1915 р.).
У 1917 р. — командир 8-го запасного кавалерійського полку, зі складу якого виділив 1-й Козацький Вільної України полк військ Центральної Ради. На чолі цієї частини 30.11.1917 р. прибув до Києва. З 12.02.1918 р. — т. в. о. начальника постачання військ Центральної Ради. Станом на 31.05.1918 р. — начальник 12-ї кавалерійської (4-ї кінної) дивізії Армії Української Держави. У другій пол. 1918 р. — 1919 р. — голова ремонтних комісій з поповнення армії кінським складом. У березні—травні 1920 р. — начальник кінного відділу запасної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Дієвої армії УНР, що формувалася у Бересті-Литовському. Згодом відбув до Києва на формування 7-ї запасної бригади Дієвої армії УНР. Станом на 07.07.1920 р. — штаб-старшина Головного управління персонального складу Військового міністерства УНР. В українській мемуаристиці інколи помилково згадується під прізвищами «Абрамович» та «Антонович».
ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Приказы Киевского воєнного округа на театре военных действий за 1917 год. — Киев. — 1917. — С. 1813; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 34.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 124-го піхотного Воронізького полку (м. Харків). У 1917 р. — командир 420-го піхотного Сердобського полку (українізований у листопаді 1917 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — навесні 1919 р. — командир 40-го пішого Ізюмського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 04.03.1919 р. — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З 09.03.1919 р. — т. в. о. начальника 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік білих. Згодом виїхав до Сербії. 16.08.1920 р. повернувся у Крим до Російської армії П. Врангеля. Подальша доля невідома: серед тих, хто виїжджав з Криму у листопаді 1920 р., не згадується.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 4. — Спр. 15. — С. 2–3; Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 5. — С. 39.
(7.04.1888-25.04.1962) — старшина військ Центральної Ради.
Закінчив Орловський кадетський корпус (1905), Костянтинівське артилерійське училище (1908), Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 16.12.1917 р. — начальник оперативного відділу Українського Генерального штабу.
У 1918–1920 рр. — у Добровольчій армії та Збройних Силах Півдня Росії. Помер та похований у Нью-Йорку.