У 1920 р. повернувся в радянську Україну. До 1942 р. жив на Харківщині. З німецькими військами виїхав до Європи. Згодом переїхав до США. Похований на цвинтарі «Крови Гід», штат Індіанаполіс, США.
Гетенко Олександр, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 121–123; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 91—107; Левченко С. Інструкторська Школа Старшин//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 123; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск. — СПб. — 1913. — С. 69; «Дороговказ». — Торонто. — 1966. — Ч. 30/31.
(1877—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився в Московській губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище та Миколаївську інженерну академію. Станом на 01.01.1910 р. — капітан, перебував у розпорядженні Санкт-Петербурзького окружного інженерного управління. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 20.08.1918 р — старшина квартирної управи Головного інженерного управління. грудня 1918 р. — інспектор інженерних частин Осадного корпусу військ Дієвої армії УНР. З 01.07.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник частини заготівлі Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37. — С 226–229.
(?—27.09.1919) — військовий старшина Армії Української Держави.
Нащадок роду кошового отамана Запорізької Січі Йосипа Гладкого. Закінчив Тверське кавалерійське училище (1905). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 13-го драгунського Військового Ордена полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1917 р. — начальник 6-го броньового відділення у Києві, яке перейшло у розпорядження Генерального Військового Секретаріату Центральної Ради. У 1918 р. — командир 8-го автопанцирного дивізіону 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави.
Після початку протигетьманського повстання у складі корпусу брав участь у Катеринославському поході на з'єднання з білогвардійськими військами у Криму. З 04.04.1919 р. — командир Запасного автоброньодивізіону у складі Збройних Сил Півдня Росії. Загинув при потопленні пароплаву у Маріуполі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 6. — С 9; Монкевич Б. Деіцо про співпрацю панцирних авт підчас оборони Києва в січні 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 6. — С. 11–12.
(?—?) — полковник Армії Української Держави. Останнє звання у російській армії — капітан. На II Всеукраїнському військовому з'їзді (05.—11.06.1917 р.) був обраний членом Українського Генерального Військового комітету Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. — начальник штабу особливого коменданта Києва М. Ковенка. У 1918 р. — помічник генерального писаря гетьмана П. Скоропадського, підвищений до рангу полковника. З 12.10.1918 р. — отаман Українського Козацтва на Київщині. Подальша доля невідома.
Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Київ. — 2002. — Т. 1. — С. 255; Т. 2. — С. 174.
(30.70.1874-?) — полковник Армії УНР.
Походив із дворян Радомської губернії. Народився у Чернігові. Закінчив 4-класну Люблінську чоловічу гімназію. На військову службу вступив 10.08.1893 р. однорічником 2-го розряду до 69-го піхотного Рязанського полку (Люблін). Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1897), вийшов підпрапорщиком до 69-го піхотного Рязанського полку. 09.10.1904 р., у зв'язку з втратами російської армії на Далекому Сході, був відряджений у резерв штабу Манджурської армії. З 29.11.1904 р. служив у 12-му піхотному Сибірському Барнаульському полку. За бойові заслуги одержав звання штабс- капітана (27.09.1905). 18.05.1906 р. перевівся до 69-го піхотного Рязанського полку, у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. Останнє звання у російській армії — полковник.
В українській армії з 1918 р. З 15.02.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР (протягом кількох днів). У подальшому — помічник командира 49-го пішого дієвого полку ім. І. Франка. З 16.03.1919 р. — командир 50-го пішого дієвого Звягельського полку Дієвої армії УНР. 05.04.1919 р. був важко контужений під час бою на р. Тетерів.
Восени 1919 р. був мобілізований до складу Збройних Сил Півдня Росії на Правобережній Україні. Разом з її частинами на початку 1920 р. з району Одеси відступив до Польщі.
У червні 1920 р. з частиною інших українців, що перебували в складі білогвардійських формувань, інтернованих у Польщі, перейшов до Армії УНР. З 02.08.1920 р. — начальник тилу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 4977; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; Спр 923 — С. 41–44; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 8, 46; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 32, 37, 38. - № 6. — С. 32.
(21.07.1860—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Закінчив кадетський корпус, Ризьке піхотне юнкерське училище (1882), служив у 13-му піхотному кадровому батальйоні. Закінчив Офіцерську стрілецьку школу. Брав участь у Китайській кампанії у 1900–1901 рр, Російсько-японській війні у 1904–1905 рр. З 20.04.1906 р. до 19.10.1906 р. — в. о. начальника 1-го Сибірського військово-санітарного поїзду. З 29.06.1906 р. — підполковник. З 19.06.1910 р. — овруцький повітовий військовий начальник. З 12.05.1915 р. — полковник.
На початку 1917 р. — начальник Київської місцевої бригади, один із перших організаторів українського військового руху. 08.03.1917 р. був обраний до керівництва Українського військового клубу ім. П. Полуботка, згодом — голова цього клубу, сприяв виділенню всіх українців із Київської місцевої бригади до складу 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. З травня 1917 р. — командир 717-го піхотного Сандомирського полку. У березні 1918 р. сформував та очолив у Києві т. зв. Офіцерський полк, що сприяв перевороту гетьмана П. Скоропадського. Був старшиною для доручень штабу Гетьмана, підвищений до рангу генерального хорунжого.
З 1922 р і принаймні до 1925 р. — на службі у РСЧА на посаді начальника адміністративного відділу Київської об'єднаної командної школи ім. С. С. Каменева. Подальша доля невідома.
Список подполковников 1913. — СПб. — 1913. — С. 326; З архівів ВУЧК-ГПУ-НГБД-КГБ//Справа «Всесоюзної війш<ово-офіцерська контрреіюлюфйнсії організації (справа «Весна» 1930–1931) — Київ — 2002. — Ч. 1. — С. 141.
(28.07.1866—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив Сумське реальне училище, Миколаївське інженерне училище (1889), Миколаївську інженерну академію. Тривалий час служив інженером у Свеаборзькому фортечному інженерному управлінні. Останнє звання у російській армії — полковник.
Станом на 18.10.1919 р. перебував у резерві Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
Список чинам Военно-инженерною ведомства — СПб. — 1914. — С. 91,ЦДАВОУ — ф. 1075. -Оп. 2. -Спр. 37. — С. 226–229
Гнойовий Іван, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
(14/27.02.1889-22.01.1974) — хорунжий Дієвої армії УНР.
Народився на хуторі Гнойові Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Навчався в Катеринославському учительському інституті, згодом закінчив 1-ше Київське Костянтинівське військове училище, служив у 271-му піхотному запасному полку в Катеринославі. Останнє звання у російській армії — прапорщик.