У 1916 р. став одним з засновників гуртка офіцерів-українців у таборах для військовополонених російської армії у Німеччині. У 1917 р. був одним з організаторів Українського полку ім. Т.Г. Шевченка, з військовополонених-українців, а у січні 1918 р. — 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У січні-квітні 1918 р. обіймав посади командира куреня та помічника командира 2-го Українського (Синьожупанного) полку військ Центральної Ради. По розформуванні німцями 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії у квітні 1918 р. працював завідувачем юридичним відділом Всеукраїнської спілки земств, головою якої деякий час був С. В. Петлюра. У листопаді 1918 р. — уповноважений Національного союзу з організації повстання проти П. П. Скоропадського у Літинському повіті. З грудня 1918 р. — голова липовецького повітового суду. З червня 1919 р. командир кінної сотні у загоні повстанського отамана Я. Шепеля, який згодом влився до складу Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. начальник Охорони Головного Отамана, з 1.08.1920 р. помічник коменданта комендатури штабу Армії УНР. У 1920—30-х рр. мешкав на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 67. — С 196–197.
(?—17.11.1921) — підполковник Армії УНР.
Підстаршина австро-угорської армії. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону.
У 1918–1919 рр. — командир сотні 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 07.07.1920 р. — командир 46-го куреня 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, командир 4-го збірного куреня 6-ї Січової дивізії. Героїчно загинув в останньому бою під с. Миньки 17.11.1921 р.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 99; Шггілінський О. Базар//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С 130.
(1884—27.07.1919) — повстанський отаман.
Походив із селянської родини. Народився у с. Верблюжки Олександрійського повіту Херсонської губернії. Добровольцем брав участь у Російсько-японській війні, дістав відзнаки Святого Георгія IV та III ступенів. Прапорщик за бойові заслуги. У 1909 р. закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 3-м розрядом (після Російсько-японської війни всі офіцери, які дістали звання прапорщиків за бойові заслуги, були зобов'язані закінчити юнкерські училища). Станом на 01.01.1910 р. — прапорщик 60-го піхотного Замосцького полку (Одеса), де значиться під прізвищем Григор'єв-Серветніков (встановити точно перебіг служби Григорєва в російській армії не вдалося, оскільки його послужний список у РГВИ А відсутній). Незабаром перейшов до 58-го піхотного Празького полку (Миколаїв), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р — штабс-капітан, офіцер залоги Бердичева.
Член Української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці 1917 р — на початку 1918 р. був помічником комісара Центральної Ради на Південно-Західному фронті. Під прізвищем Серветник у лютому — квітні 1918 р. значиться як уповноважений Центральної Ради по демобілізації частин та установ Особливої армії Південно-Західного фронту. З літа 1918 р. служив командиром сотні 17-го пішого Олександрійського (колишнього 58-го піхотного Празького) полку Армії Української Держави. Напередодні протигетьманського повстання повернувся до с. Верблюжки, де сформував перший повстанський відділ на Півдні України. Після протигетьманського повстання — отаман 20 повстанських загонів, сформованих на території Херсонщини та півдня Київщини.
10.121918 р. на чолі цих загонів зайняв Миколаїв, 30.011919 р. — Херсон.
01.02.1919 р. оголосив про розрив із УНР та перехід до більшовиків. Командування РСЧА переформувало загони отамана Горигорєва у бригаду 1-ї Задніпровської дивізії. 06.04.1919 р. червоні захопили Одесу, де бригада Григор'єва мала бути розгорнута у 6-ту Українську радянську дивізію та наступати на Румунію для допомоги комуністичному повстанню в Угорщині. Відмовився виконувати цей наказ та 14.04.1919 р. вирушив зі своїми військами до Олександрівського повіту. 17.04.1919 р. розпочав боротьбу проти радянської влади. 07.05.1919 р. видав Універсал, в якому оголосив про розрив із червоними. 17.05.1919 р. з частиною своїх загонів вирушив з Єлисаветграда на південь Херсонщини. 25.06.1919 р. ці загони з'єдналися з загонами Нестора Махна, який в той час також підняв повстання проти радянської влади. Невдовзі був застрелений махновцями у с. Сентове біля Єлисаветграда. Похований дружиною в Олександрії.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 3. — С 27–29; Ф. 1077. — Оп. 6. — Спр. 11. — С. 95; Важко О. Генерал-хорунжий Дієвої армії УНР. Невідома автобіографія Ю. Тютюнника//3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — Київ. — 1998. — Ч. 1/2. — С 24–56; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва — 1933. — Т. 4; Гусев-Оренбургский С. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 году. — Петроград. — 1920; Белаш А Белаш В. Дороги Нестора Махно. — Киев. — 1993; Голуб А Збройна визвольна боротьба на Херсонщині в запіллю ворога (1917–1919 роки)//За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. И. — С. 175–184.
(?—1919/1920) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — прапорщик.
У листопаді 1917–1918 рр. — ад'ютант полку ім. Костя Гордієнка військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР, створеного на Західному фронті (згодом — 1-го кінно-гайдамацького ім. К. Гордієнка). Навесні 1919 р. — отаман 3-ї повстанської дивізії на Київщині, з якою у липні 1919 р. приєднався до повстанської групи Ю. Тютюнника. Станом на 16.08.1919 р. — начальник 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, згодом — командир бригади Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Помер від сухот.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 57; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.
(?—?) — повстанський отаман.
Член Української партії соціалістів-революціонерів. З кінця 1918 р. до травня 1919 р. — командир полку ім. Винниченка Дієвої армії УНР В травні 1919 р. (наказ 18.05.1919 р.) займався формуванням в районі чеських колоній Чесько-українського полку у складі Дієвої армії УНР (остаточно не був сформований).
У 1920–1923 рр. перебував в запасі штабу Армії УНР.
Жив на еміграції у Польщі. Загинув у Києві під час Другої світової війни.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37. — С. 201–204.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Полтаві. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1919 р. займав посаду волосного військового начальника. З 07.09.1919 р. перебував у резерві Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
Пузицький А Бої Сірих за Коросгень//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 91–92; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1 — С. 287, 293–294; Смовський К Катинь і інші осередки/український комбатант. — Мюнхен. — 1956. — Ч. 4. — С. 19.
(25.03.1890 — після 1929) — полковник Армії УНР Народився у с. Вітків Томашівського повіту Холмської губернії. Закінчив кавалерійське училище, служив в 11-му уланському Чугуївському полку (Дубно), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.
У 1920–1921 рр. — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920-х рр. виїхав на Радянську Україну. У 1929 р. ув'язнений на Соловках. Батько літературознавця Василя Гришка.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 33; Українське Слою. — Київ. — 1994. — Кн. 3. — С. 672–673.