(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР
Останнє звання у російській армії — капітан. З квітня 1918 р. — командир сотні 3-го Сірожупанного полку. З 19.11.1918 р — командир 3-го Сірожупанного полку військ Директорії. З вересня 1919 р. — командир 5-го полку Січових стрільців військ Директорії. У грудні 1919 р був інтернований польською владою у Рівному. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 90. — С. 1-зв. — 2; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1, - С. 72–117.
(04.07.1866–1944) — генерал-полковник Дієвої армії УНР.
Походив із дворян Москви. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1884), служив у кінному взводі 2-ї резервової артилерійської бригади. Згодом закінчив Михайлівську артилерійську академію за 1-м розрядом, Офіцерську артилерійську школу. З 12.12.1891 р. служив курсовим офіцером Офіцерської артилерійської школи. Брав участь у Російсько-японській війні. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю. З 15.05.1906 р. — помічник начальника Офіцерської артилерійської школи. З 24.01.1909 р. — генерал-майор, начальник 24-ї артилерійської бригади. Був широко відомий серед російських військових кіл як автор ґрунтовних наукових досліджень з артилерійської справи. З 26.01.1914 р — інспектор артилерії 9-го армійського корпусу. З 09.01.1915 р. — генерал-лейтенант. З 19.04.1915 р. — комендант фортеці Перемишль. З 01.06.1915 р. перебував у розпорядженні головнокомандувача Південно- Західного фронту. З 20.10.1915 р. — командувач 40-го армійського корпусу. З 20.04.1916 р. — інспектор артилерії армій Південно-Західного фронту. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Білого Орла з мечами, орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1914 р, за бій 13.08.1914 р.).
У листопаді 1917 р вступив на українську службу за особистим проханням С. Петлюри: залишався на посаді інспектора артилерії Південно-Західного фронту, що мав бути перетворений на Український фронт. З грудня 1917 р. — головний інспектор артилерії військ Центральної Ради, згодом — Дієвої армії УНР та Армії Української Держави. З 01.06.1919 р. — керівник української мирної делегації у Польщі. З серпня 1919 р — повноважний представник УНР у Румунії. З 10.02.1921 р — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР. За постановою Гонорової ради Армії УНР від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-полковника
Дельвіг Сергій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)
У 1944 р. виїхав із Румунії до Єгипту. Помер та похований у Каїрі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С 39, 48, 49; Список генералов 1913. — СПб. — 1913. — С. 540; Дельвіг С. Нариси з натури//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 3. — С. 66–69; Вдовиченко О. Українська військова еміграція в Румунії//Український Комбатант. — На Чужині. - 1956. — Ч. 4. — С. 20–21; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. ^ 2004. -С. 96, 141, 212, 218.
(13.07.1887—?) — полковник Армії УНР Народився у м. Старокостянтинів. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Станом на 13.03.1922 р. служив у 2-й Волинській дивізії Армії УНР У боях був тяжко поранений, втратив ліве око та погано бачив на праве.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С 39–42; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 17
(06.1882—5.09.1963) — адміністративний підполковник Армії УНР.
Родом з м. Лубни на Полтавщині.
Деркач Михайло, фото 1950-х років (Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді. — Торонто. — 1960)
У 1918 р. служив в Окремій Запорізькій дивізії Армії УНР та Армії Української Держави. У 1920 р. — урядовець та історіограф 3-ї Залізної дивізії. У 1921–1923 рр. був видавцем таборової газети «Залізний Стрілець» та літературного журналу «Веселка».
У 1924–1944 рр. перебував на еміграції у Польщі, у м. Катовице, займався активною громадською діяльністю. З 1950 р. мешкав на еміграції у США. Помер у м. Лос-Анджелес, похований на цвинтарі м. Голлівуд.
Вісті братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії. — Мюнхен — 1963. — Ч. 111. — С. 111; Вісті Комбатанта. — Нью- Йорк. — 1964. — Ч. 1
(30.03.1893-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Київ. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина 17-го легко-гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 12
(09.02.1892-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у с Серденівка Черкаського повіту Київської губернії. Закінчив Коростишевську учительську семінарію, 1-шу Київську школу прапорщиків (29.06.1915 р.). З 13.08.1915 р. — молодший офіцер та полковий ад'ютант 2-го Заамурського прикордонного полку За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира ГУ ступеня з мечами та биндою, відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (з 13.10.1916 р.).
З 07.11.1917 р. — командир батальйону 4-го Георгіївського Сердюцького полку ім. І. Богуна військ Центральної Ради. З 01.01.1918 р. — командир цього полку, одночасно — помічник особливого коменданта Києва М. Ковенка. З 09.02.1918 р. — командир сотні у 2-му Запорізькому курені військ Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник інспекторського відділу штабу губернського коменданта Київщини. У 1918–1919 рр. обіймав посади помічника начальника охорони київських залізниць та начальника Правобережної залізниці. З грудня 1919 р. перебував у складі Збірної Київської дивізії, з якою брав участь у Першому Зимовому поході. З червня 1920 р. — начальник контррозвідки 4-ї Київської дивізії Армії УНР.
17.06.1923 р. разом з Юрком Тютюнником повернувся в Радянську Україну. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 823. — С 14–15; Середа М. Отаман Юрко Тютюнник//Аітопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10. — С. 15–17; Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького полку їм. І Богуна//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 2. — С 18.
(07.10.1888-197?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Миргород. Останнє звання у російській армії — капітан інженерних військ.
У 1919 р. — помічник командира Окремої інженерної сотні Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. У 1920–1923 рр — старшина інженерного куреня 3-ї Залізної дивізії, потому — 6-го інженерного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.
У 1920-і рр. у Польщі прийняв священницький сан. У 1950—70-х рр. мешкав у Сполучених Штатах Америки.
ЦДАВОУ. - ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 9; Ященко М. Що то було?//За Державність. — Каліш. — 1930. — № 2. — С. 125–136.
(28.07.1874 — після 1930) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Походив з Чернігівщини. Закінчив Псковський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1894), служив у 81-му піхотному Апшеронському полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902), служив на штабових посадах у Кавказькій військовій окрузі. З 1908 р. — начальник штабу Михайлівської фортеці. З 1911 р. — полковник. З липня 1914 р. — начальник штабу 80-ї піхотної дивізії. Згодом — начальник штабу 23-ї піхотної дивізії. З 20.06.1917 р. — начальник штабу 6-го Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 06.12.1916 р.)