Морської фльоти і командир куреня Морської піхоти. Учасник Другого Зимового походу: командир комендантської сотні. Був важко поранений в останньому бою під с. Миньки 17.11.1921 р. Розстріляний під с. Базар.
РГВИА. -Ф. 409. -Оп. І. -п/с 53-171; ЦДАВОУ — Ф. 1696 — фонд державного інспектора Залізнично-Технічного корпусу; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Ремболович І. Рейд 1921 року//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 156–171.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 164-го піхотного Закатальського полку (Вітебськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.
На початку 1919 р. — т. в. о. начальника штабу 1-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 17.03.1919 р. був призначений у розпорядження начальника Коростеньської групи військ І. Феденяка-Білинського. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 82.
(06.11.1875-?) — полковник Армії УНР.
Походив із міщан Путивля Курської губернії. Закінчив 3-класне Путивльське міське реальне училище. На військову службу вступив 10.11.1892 р. однорічником 2-го розряду до 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1896), вийшов підпрапорщиком до 41-го піхотного Селенгінського полку (Дубно). 02.08.1904 р., під час Російсько-японської війни, був відряджений до Ляояну, з 13.09.1904 р. воював у складі 36-го Східно-Сибірського стрілецького полку.
03.10.1904 р. був поранений у руку під час бою на Путилівській сопці. Штабс-капітан за бойові заслуги (з 20.04.1905 р.). 09.02.1906 р. повернувся на службу до 41-го піхотного Селенгінського полку, у складі якого в 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 13.11.1914 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 06.10.1914 р. — полковник. З 12.01.1917 р. — командир 615-го піхотного Ківерецького полку.
Душенко Михайло, фото 1905 року (Иллюстрированная летопись Русско-японской войны. — СПб. — 1904. — Выпуск 17)
3 10.07.1918 р. — командир 1-го пішого Луцького полку Армії Української Держави, перебував на цій посаді і після протигетьманського повстання. З 17.05.1919 р. — начальник 18-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З кінця травня 1919 р. — у резерві старшин. Восени 1919 р. потрапив у полон до білих. Повернувся з полону (з Константинополя) 15.08.1920 р. З 01.09.1920 р. — начальник постачання Армії УНР. Станом на 27.03.1921 р. — виведений зі списків Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 944; ЦДАВОУ Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 34–55.
(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 63-го піхотного Углицького полку. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — острозький повітовий військовий комендант. З 05.10.1918 р. — помічник командира Окремого Чорноморського Коша Дієвої армії УНР. Наприкінці 1918 р. — початку 1919 р. — начальник 1-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 15.02.1919 р. перебував у відпустці. Подальша доля невідома.
Смовський К Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава — 1938. — Ч. 8. — С. 99–118; ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Он 1. — Спр. 1. — С 4–5; ЦДАВОУ. — Ф 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 8.
(26.09.1870-23.05.1933) — генерал-поручик Армії УНР.
Дядюша Сергій, фото 1918 року (ГАРФ)
Походив із дворянської родини з Полтави. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училиіце (1889), служив у 2-й артилерійській бригаді, згодом перевівся до 35-ї артилерійської бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у Варшавській та Московській військових округах. З 13.11.1904 р. викладав у Московському піхотному юнкерському училищі. З 06.12.1908 р. — полковник. З 29.10.1908 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гренадерського корпусу. З 20.03.1913 р. — начальник штабу 1-ї Гренадерської дивізії. З 08.10.1914 р. — командир 2-го гренадерського Ростовського полку. 18.07.1915 був поранений (перебував на лікуванні до 28.09.1915 р.). З 12.01.1916 р. — в. о. начальника штабу 84-ї піхотної дивізії. З 07.01.1917 р. — начальник: 84-ї піхотної дивізії. З 10.03.1917 р. — начальник: штабу 4-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня та Георгіївською зброєю (29.01.1915 р., за бій 07.11.1914 р). З 02.01.1918 р. — начальник штабу 6-ї армії на Румунському фронті. 27.02.1918 р. був демобілізований у зв'язку з розформуванням армії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 10.04.1916 р).
З 17.04.1918 р. — начальник Волинського (згодом — 1-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 01.12.1918 р. перебував у розпорядженні штабу військ Директорії. Певний час приватно мешкав у Житомирі 3 27.01.1919 р. — головний інспектор піхоти Дієвої армії УНР. З 07.04.1919 р. — отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої армії УНР. З 17.06.1919 р. — отаман для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. 3 19.03.1920 р. до 19.04.1920 р. — начальник: Головної управи Генерального штабу УНР. З 05.06.1920 р — в. о. 2-го генерал-квартирмейстера, з 03.07.1920 р. — 2-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. 12.02.-12.04.1921 р. — в. а Військового міністра УНР. Постановою Гонорової ради від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-поручика Помер та похований у Калішу.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С 39–40; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 55- Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С 7; Спр. 169. — С 135–136; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С 395; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914 — С. 359; Список Генерального штаба 1917. — СПб. — 1917. — С. 64.
(14.03.1892-26.04.1971) — сотник Дієвої армії УНР (підполковник в еміграції).
Брат відомого українського військовика Петра Дяченка.
Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Дяченко Віктор, фото 1913 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з якими у січні 1920 р. був інтернований у Польщі. Там перейшов до українського військового табору в Ланцуті. 18.07.1920 р. прибув на поповнення до складу 1-го Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. З 28.08.1920 р. — командир 2-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. Був кілька разів важко поранений. Перебував у таборі для інтернованих українських вояків.
На еміграції закінчив політехнічний інститут у Варшаві, працював інженером залізничного сполучення у м. Несвіж.
У 1944 р. служив у Поліській Січі отамана Т. Бульби-Боровця, потім — у 2-й Українській дивізії Української національної армії. Був нагороджений німецьким Залізним Хрестом II класу.
Помер на еміграції у Козацькому Хуторі біля Лейк Дженева (штат Вісконсин), США.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 49–53; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізїї//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Дяченко П. Чорні Запорожці, на правах рукопису. — С. 87; Некролог//Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 3(17). — С. 1–6; Козак Невмирака/ «Бог не без милості, козак не без щастям/Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 1(15). — С. 37–40.
(30.01.1895-22.04.1965) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).