За станом на 9 червня 1919 у складі школи було 36 старшин, 273 юнаки та козаки, 300 багнетів, 12 шабель, 19 коней і 11 кулеметів{345}.
6 липня 1919 р. школа прибула до Смотрича, де припинила єврейський погром. 25 кіннотників з 7-го кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР, що брали участь у погромі, були розстріляні. Як згадував очевидець, «євреї цілували руки юнакам»{346}.
Протягом червня-липня 1919 р. школа активно виступала проти червоних. Наприкінці липня 1919 р. Її було відправлено до Кам’янця-Подільського, де юнаки продовжили військову науку в приміщені духовної семінарії. Після цього аж до листопада 1919 р. школу на фронт не висилали.
Точної чисельності юнаків у школі на момент її прибуття до Кам’янця невідомо, але, непевно, їх було не більше 350, враховуючи втрати під час боїв у березні-липні 1919 р. і нові поповнення: під час відходу з Житомира до школи приєдналося півсотні хлопців із числа чеських колоністів Волині, а в Рівному — окрема наукова кулеметна сотня та добровольці — місцеві гімназисти й семінаристи.
У липні-серпні 1919 р. проводився прийом на молодший курс школи. Юнаками ставали випускники місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молоді вояки, що мали закінчену середню освіту. Крім того, у вересні 1919 р. з табору Ланцут у Польщі до школи прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16.05.1919 полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня 1919 р. у школі навчалося близько 800 юнаків, які організаційно поділялися на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи.
Серед новоприбулих юнаків були й два у майбутньому яскраві представники української радянської літератури: бунчужний 3-го Гайдамацького полку Володимир Сосюра та доброволець Борис Антоненко-Давидович. Обидва залишили докладні спогади про своє перебування у школі. Борис Антоненко-Давидович написав більш відверто, бо не сподівався на публікацію, а мемуари Володимира Сосюри, що мають назву «Третя рота», були опубліковані ще за радянських часів.
Борис Антоненко-Давидович перебував у школі, в пішому відділі, близько двох тижнів, — коли у липні 1919 року вона розміщувалася у Смотричі. Потім, не маючи потягу до військової справи, він пішки дістався до Кам’янця-Подільського, де вступив на службу в державну інспектуру. У його спогадах знаходимо лише кілька яскравих штрихів про побут у школі:
«Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало приблудних юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав; впадав у очі й дебелий юнак-чех, котрий погано говорив по-українському, зате досконало знав мотив і слова латинською мовою якогось сатиричного хоралу з порнографічним підтекстом, якого навчив співати юнаків своєї сотні в хвилини дозвілля; вирізнялись із загальної маси юнацтва колишній студент Київського українського університету симпатичний Величківський і замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч і спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалася із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкетки англійського зразка з синьою околичкою.
Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через «кобилу». Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, не зважаючи на наявність слуху чи голосу. <…>
Увечорі кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви. Аунала команда: «Стрункої На молитву шапки геть!» — і молоді голоси досить злагоджено співали «Отче наш», далі національний гімн «Ще не вмерла Україна», і, нарешті, Шевченків «Заповіт». Мабуть, жодна військова школа в світі не мала такого довгого співу під час церемонії вечірньої перевірки»{347}.