Якщо припустити, що у кожній із чотирьох піших сотень на фронт вирушило всього по 33 вояки, плюс хоча б 100 випускників Спільної військової школи у Старшинській сотні (хоча, напевно, їх було менше), 120 шабель кінного відділу школи (за твердженням М. Отрешка-Арського) та 30–40 юнаків із гарматного відділу, то загалом нараховується близько 400 осіб. Отже, майже 350 юнаків і викладачів з різних причин залишилися у Кам’янці або «погубилися» в дорозі.
Перший бій з білогвардійцями виявився вдалим для юнаків: за допомогою українських панцирних потягів «Хортиця» та «Вірний син України» вони розбили ворожий панцирний потяг «Ураган». Окрім того, хтось із юнаків влучив з рушниці в командира іншого ворожого панцирного потяга — «Коршун». Однак уночі з 20 на 21 листопада 1-ша юнацька сотня на чолі з хорунжим Свідерським у монастирі с. Коржівці у повному складі потрапила в полон до Сімферопольського офіцерського полку білогвардійців.
Саме у цій сотні був Володимир Сосюра, який у спогадах докладно описав її подальшу долю.
«Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив’язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.
І їх голоси мені далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шеренги. Один проти одного, аби однією кулею порізати двох. Бони економні…
І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.
— Взвод, стройся!
І після нашої команди “чота, ладнайся!” команда ворогів звучить сухо й гостро…
Їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:
— Би нас прийшли бити?
Обсій сказав:
— Били й будемо бити…
Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя… <…>
Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карпому (технічне приміщення залізничної станції. — Я. Т.) з оголонеми шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…
Наша третя сотня пішла в атаку на “Коршуна”, і кулею в люк був забитий їх капітан.
До карпому увійшов полковник і сказав:
— Пленние уже нам не враги.
Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:
— Ваша фамилия?
Сказав:
— Морозов.
Його брат був офіцером гусарського полку Аоброармії.
Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армй десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної свідомості.
Галичани, як приклад, для мене умерли.
Юнкери нам кажуть:
— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера.
Вони питають нас:
— За что вы воюете?
— А ви за що?
— Мы — за единую недилимую.
— А ми — за соборну Україну.
Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:
— Вы были в Константиновском? (мається на увазі 1-е Київське Костянтинівське військове училище, яке, як видно з тексту, закінчили обидва згадуваних В. Сосюрою офіцери — Я. Т.)
— В Константиновском.
І вони потиснули один одному руки. (За традиціями російського офіцерства, випускники одного вузу при зустрічі, навіть якщо вони були не знайомі, одразу переходили на «ти». — Я. Т.).
Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер “купив” у мене за дві “українки” мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик “Коршун”.
Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.
Ми їдемо й співаємо:
“Ревуть, стогнуть гори, хвилі…”
У старшин на очах сльози…»{356}.
У Жмеринці полонених юнаків з 1-ї сотні розмістили у бараку для тифознохворих, де вони всі, зокрема й В. Сосюра, захворіли на тиф. Потому частину юнаків вивезли до Одеси на лікування. Деякі з них (у тому числі й Сосюра) пізніше залишилися у зайнятій червоними Одесі, інші виїхали разом з білими до Криму.
Після втрати 1-ї сотні школа з боями відходила через ст. Гречани та Старокостянтинів до містечок Любар і Чортория, де зосереджувалось більшість частин Дієвої армії УНР. У Любарі стався черговий акт української трагедії — місто перейшло до рук отаманів Волоха, Данченка та Божка, які 1 грудня 1919 р. оголосили себе Т. зв. Волинською революційною радою, що стояла на націонал-комуністичній платформі.