Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту:
«В районі росташування 4-го Сердюцького полку (в Прозорівській башні) знаходиться церква, Паном-Отцем якої лічиться о. Ціхановський. Позаяк у кожному полку, згідно військового статуту, повинна бути своя полкова церква, я звертаюсь до Вас з ласкавим проханням чи не представиться можливим передати вищезгадану церкву в розпорядження Командира 4-го Сердюцького полку, причому бажано було б, щоб Панотець зостався її настоятелем… Церква знаходиться в казармах полку. Адміністративне управління її належить до причту, завдяки чому у місце росташування полку приходять громадяне полку зовсім невідомі, що при сучасному менту з’являється дуже небажаним»{497}.
У жовтні 1918 р. до кадрових частин Армії Української Держави почали призначати військових священиків. Більшість із них були росіянами, і невдовзі, за деякими винятками, залишили лави українських військ.
Однак уже за місяць у Білій Церкві утворилася українська Директорія, яка підняла повстання проти гетьмана П. П. Скоропадського. Одним із головних учасників цих подій був священик Антоній Матеюк. Саме його наприкінці листопада 1918 р. було призначено панотцем військ Директорії, а трохи згодом — протопресвітером Дієвої армії УНР і керівником головної управи військового духовенства. На цій посаді отець А. Матеюк перебував до листопада 1919 р., коли захворів на тиф.
Зусиллями отця Антонія Матеюка було розроблено та затверджено штати українського військового духовенства. Передбачалося, що при штабі кожного корпусу або групи буде один протоієрей або священик, у розпорядженні якого перебуватимуть псаломщик-регент (він же секретар) та церковник. Корпусним священикам мали підпорядковуватись протоієреї та ієреї полків, гарматних бригад і військових шпиталів (по одному на частину). Кожному з полкових священиків так само допомагали псаломщик-регент і церковник. Старший з ієреїв виконував обов’язки благочинного{498}.
Насправді в Дієвій армії УНР священиків було значно менше, ніж передбачалося. Так, за станом на 15 вересня 1919 р. у військах УНР перебувало 17 священиків: 3 при штабі армії, З-у військах Запорізької групи, 4-у групі Січових Стрільців, 6-у Волинській групі, 1-у резервному курені Головного Отамана.
У військах Волинської групи, де військових священиків було найбільше, вони розподілялися таким чином: по одному в штабі групи, у 3-му пішому Подільському, 10-му та 11-му Сірожупанних полках, у 2-му кінному полку ім. М. Залізняка та у 1-му запасному курені.
Серед священиків Волинської групи більшість становили ті, що вступили до українських військ на Харківщині ще за часів Української Держави. На початку 1919 р. разом із 7-м Харківським корпусом Дієвої армії УНР їх було евакуйовано на Волинь, де згодом розподілено по різних військових частинах. Так, 10 березня 1919 р. колишній полковий священик 42-го пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Василь Сукачів був призначений полковим священиком 51-го пішого дієвого полку ім. С. Наливайка та благочинним 17-ї пішої дієвої дивізії. Його колеги з інших частин дістали такі призначення: полковий священик 40-го пішого Ізюмського полку Семен Григорович призначений у 49-й піший дієвий полк ім. І. Франка, священик 13-ї гарматної бригади Кость Бушма — в 17-й дієвої гарматної бригади, священик 14-ї гарматної бригади Олександр Богачев — у 18-ту гарматну бригаду{499}.
Волинське єпархіальне зібрання православних священиків 12–13 лютого 1936 року. За столом перший зліва сидить колишній діяч Українського генерального військового комітету Центральної Ради Петро Певний, другий — протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський (фото з приватної колекції)
З Волинської групи слід також назвати отця Михайла Гарасименка — колишнього панотця 19-ї пішої дієвої дивізії та отця Михайла Обертовича{500}.