У мене пiд домом радiологiчна лабораторiя — недопалком з вiкна дострельнути можна. Ну справдi: набери води з Ужа, з Вереснi, з Сахану, з Iллi набери, з пiдвалiв на Чорнобилі-2. Ти ж випив сотнi лiтрiв. За п'ять рокiв, за свої шість десяткiв разiв, за свої сім тисяч кiлометрiв пiшки Зоною ти всотав у себе всю отруту, всi фони i радiонуклiди Чорнобильщини, яка давно вже рiдний дiм. Здай воду на аналiз i отримай свiй рiвень пиздецю на лiтр рiдини.
Мене часто питають, мовляв, як ти не хвилюєшся? Не завжди так було. Спочатку три мiсяцi шукаєш iнфу, мiсяць — готуєшся, мiсяць — хвилюєшся, аби пiти на пару днiв з кимось досвiдченим. Десь на п'ятий раз майже не тремтиш пiд колючим дротом. Пiсля разу тридцятого заброси стають чимось звичним. Ти збираєшся за двадцять хвилин i наплiчник катастрофiчно малий: типовий мiський бег, навiть ноутбук не влiзе, а ти пакуєш туди всього на три доби. Ти не береш спальник. Коли жарять лiтнi днини, просто падаєш на привалi i хропеш, ледве зачувши втому. Не iснує нiякої Зони, нiякої радiацiї: немає дозиметра — нема радiацiї.
Минув час i ми перестали боязко тремтiти пiд колючкою, завели дружбу з таксистами, мародерами i прикордонниками. Пiшло у забуття камуфляжне покемонство i серйознiсть, якi не сходять з пик страйкболiстiв-першоразникiв. Прийшли легкiсть, спонтаннiсть i невимушенiсть, коли збираєшся i просто валиш на вихiднi.
Зараз я збираю речi. О двадцять першiй нуль-нуль тридцять першого грудня я i ще один такий самий зоноголiк стоятимемо перед колючим дротом. З приводу цiєї прогулянки у мене не виникає жодних сумнiвiв. Я свято вiрю, що жодна мiлiцiя не сидiтиме цього святкового i синього вечора у голих зимових кущах, не ловитиме дрижаків в очiкуваннi туристiв, якi мають от-от пiти в Зону, аби пити там захований бехер, грiти замерзле пиво над багаттям, розведеним у пiд'їздi з уламкiв стiльцiв i полиць старезних шаф.
Я збираюся неквапом. Спочатку — футляр iз написом «Пепсi». Туди — «Пепсi» i чотири свiчки (по половинi на вечiр — якраз на тиждень вистачить), зубну щiтку, пасту, серветки, циганську голку i мiцнi капроновi нитки чорного кольору. Ними я буду вишивати на лямцi рюкзака слово «хуй», коли вона порветься до бiса, вночi серед зимового лiсу.
Карти? Звiсно, карти. Гральнi карти. Давно не брав з собою топографiчну карту Зони, треба якось узяти, а от без гральних карт — взагалi бiда. Особливо, коли ти вилiз подивитися що там гуде по вулицi Лесi Українки о сьомiй вечора, i коли водiй синьо-бiлого лазу тебе помiтив, бо ти iдiот i вдягнув помаранчевий светр. Нi, тут карти ще не потрiбнi, тут потрiбно чимшвидше уйобувати. Водiй натомлений i злий, як собака. Вiн матюкнеться у твiй бiк, а за хвилину — буде на КПП «Прип'ять», де скаже знайомому лейтенантику про пiдарiв на Лесi. Тут теж карти не потрiбнi. Тут знов треба уйобувати на янгольських крилах i гнати кудись подалi з мiкрорайону, в якому тебе спалили. Краще застрибнути в одну iз висоток i забiгти на технiчний поверх. I якщо завтичити хвилину, можна почути щось типу: «Гав-гав-гав-бля, де цi пiдари? Коль, ти їх чуєш? Давай пождемо». I тут — дуже потрiбнi карти. Гральнi карти. От i кладу їх у рюкзак.
Далi — газбалон, газпальничка: свята двiйця, рятувальний дует вiд холоду, голоду i нудьги. Коли втомлено валитимусь на ночiвлю — думатиму лише про пальничку. Тiльки про те, як зараз я дiстану її з чохла, пiдкурю сигарету i грiтимуся чаєм, запиватиму бехером, втикатиму на палкi знамена помаранчевих вогнiв, пiдкидуючи у багаття черговий табурет.
У такi моменти не думаєш штампами типу «пост-апокалiпсис», «iндастрiал»... Ти взагалi про таку дурню нiколи не думаєш. Просто, буває, ганяєш по Прип'ятi пiвдня у пошуках ножа, бо свiй просрав десь по синiй динi i консерву тепер вiдкрити нiчим. Або навiть шукаєш презервативи. I що найцiкавiше — знаходиш.
Карiмат займає чимало мiсця. Дуже довго я був без нього. Просто падав на тирсу горищ у Новому Мирi, Денисовичах, Варовичах, Кошiвцi, Новосiлках, Зимовищi — скрiзь. Просто вирубався, глухо падав на пожованi часом дивани i хропiв у полiську нiч.
Радiальний наплiчник — важлива рiч. Маленький такий. Його можна зiм'яти в кулак, перемотати скотчем i сховати в рюкзак основний. I коли треба, — кинути туди сигарети, тушняк, мiвiну, газбалон i пальничку, пару снiкерсiв i гральнi карти. Загалом все, що дозволить з комфортом пересидiти засiдку i полювання на твою нелегальську тушу протягом пари дiб. Але нiхто з нас не страждає подiбним жопоголiзмом, i все те робиться задля одного — аби весело сидiти на даху, пити пиво, смачно жерти i палити цигарки. Ми просто беремо нашi радiальнi рюкзаки, полишаємо теплi спальники раннiм прип'ятським ранком i розчиняємось серед голих кущiв, промерзлих калюж, холодного бетону i похмурих висоток. Розчиняємось, аби повернутися пiзно ввечерi, бо ж ми сюди прийшли не бухати i тупити. Ми сюди прийшли... чорт, чого ми взагалi сюди припхалися? Ну, хтось — наробити модних фоточок на свою суперську оптику, хтось — привести групу за грошi i заробити на «Део Ланос». А якого бiса сюди приперся я? Я ж не люблю iндастрiал, навiть пост-апокалiпсис не люблю (мене дратує, коли у маркетi продають неохолоджену колу). Але якогось лисого дiдька, пару разiв на мiсяць — я тут. I навiть якщо цей мiсяць — яйцемерзлий сiчень, лютень чи жопень. Навiть якщо по яйця снiгу, а я вдягнув старi джинси. Я чогось тут.