Ми остаточно злетiли з котушок, спалили всi паркани, зжерли всю тушонку i я вже не вiрю, що одного дня ми таки зберемо манатки i звалимо звiдси. Це буде момент щастя. А зараз я валяюся хворий, втичу в стелю i думаю про щастя: чи бродить воно десь у цих отруйних лiсах?
Траєкторiї щастя плутанiшi, нiж крутi повороти гри у квача гарячим лiтнiм днем. Щастям було здати пляшок на пару сотень тисяч купоно-карбованцiв: накупити Фанти i Кока-Коли на виручку. Щастям було тиждень не ходити до школи, аби цупити аличу у сусiдiв, слухати Децла на касетному плеєрi, пiймати його нову пiсню на М1 i записати, аби потiм ставити на реплей до дзвону в головi. Щастям було м'яти батон зi слиною i ловити на нього блискучих карасiв iз крихiтної копанки. Щастям було їхати на велосипедi свiт за очi i цупити плоди лiта з ворожих земельних дiлян. Щастям було вилiзти на свiй перший дах, пробiгти тунелем метро зi станцiї на станцiю, застопити сонного дальнобоя о четвертiй ранку в Приднiстров'ї. Щастям було лазити по дахах i кохати жiнок, вижити на барикадах i отримати смс iз текстом про одну смужку.
Але хуй там. Справжнє щастя — зрозумiти, що колись буде колючий дрiт i ти наминатимеш промерзлу тушонку, рахуючи хвилини до прибуття маршрутки. Вибратися б скорiше i забути цей жах. Звалити б у теплi краї: синiй «кемел», жовтi верблюди, засмаглi бедуїни, блакитнi океани. Життя.
Я рахував... вийшло щось двiстi днiв. Двi сотнi днiв у Зонi — непогана назва для дешевого хорору. Двiстi рокiв, тридцять шiсть тисяч днiв, пару мiльйонiв хвилин серед холодного бетону i гарячих болiт. Всi цi висотки навколо давно впали пiд землю, обвалилися i поцiлувалися з магмою, зависли у її палких обiймах. Але я не можу вибратися звiдси.
Спочатку ми жартували про нашу неголену триденнiсть, потiм просто звалися бороданями, та зараз вже не до жартiв. Зараз бороди тягнуться пiдлогою i замiсть пiдмiтати можна просто пройтися туди-сюди кiмнатою. Пилюка сiдає шарами i ми малюємо на нiй пальцями короткi слова. Ніби пластiвцi-лiтерки у молочному снiданку вишиковуються у слово «смерть».
Як все це закiнчиться? Дехто з нас посуне дивитися Прип'ять, а я експропрiюю спальник i провалюся у вiчнiсть, без жодних натякiв на сни, без жодного шансу прокинутись самотуж.
Хтось iз нас зварить собi чаю, вiзьме сигарету i вийде на ґанок покурити. Повз їхатиме лейтенант — велопатруль в компанiї собак. Ну привiт. Вiн може не помiтив би нiчого i поїхав собi далi, але ось чувак сидить: каву п'є, палить. Чого не зайти?
Лейтенант виявиться нормальним дядьком: ми кирятимемо з ним джин i пиво, чекаючи на бусик, наваляємося в гундос, вiн розказуватиме про нахабних бiлоруських металiстiв, якi просять махорку на КПП, i про срачi, якi вiн їм виписує.
Зрештою, пiд'їде ще мiлiцiя: всi вони будуть в чудовому настрої, трохи навалянi i накуренi, ми жахнемо салют i сплавимо їм iграшки, вiдкриємо шампанське марки «Київ», запакуємося у червоний бусик i повалимо на Чорнобиль. Там на нас складатимуть протоколи i зрештою вiдвезуть на автостанцiю, аби в останнiй момент посадити на маршрутку Чорнобиль—Київ i суворо наказати водiю не випускати нас iз салону до самої столицi.
Ми гаситимемо бехер, сидiтимемо в рожевих балаклавах i спiватимемо протокольних пiсень. Найрадiснiшим моментом прогулянки була поява цього лейтенанта. Я вже уявляв, як кульгатиму двадцять кілометрів на Чорнобиль-2 аби впасти мертвим i жалюгiдним бiля ще однiєї буржуйки — шансу не задубнути вiд холоду. I коли прокинувся, коли побачив, що пани синьожупанники таки вшанували наше бомжацьке лiгвисько вiзитом — зрадiв страшенно i з блаженною посмiшкою сказав: «Доброго ранку», — привiтно так.
У Дитятках ми проходитимемо дозиметричний контроль, стрибаючи через турнiкети i граючись пляханом бехера у футбол. Привiт, велика земля. Ми — додому.
Кампарi
Хоч Прип'ять побачили. Могло ж бути i гiрше. Наприклад, водити якихось покемонiв з Барселони. Мене часто питають, як це — водити iноземцiв? Все просто.
Їх завжди звуть якось смiшно: Самуель i Адрiан, наприклад. Вони потягнуть в ресторан «Конкорд» i довго, на калiчнiй росiйськiй, розпитуватимуть про Майдан, Чорнобиль i травитимуть, як класно двiжували в Донецьку на Євро-2012. Про Зону дiзналися з фiльму «Чорнобиль Дiарез», у монстрiв за колючим дротом не вiрують, але прагнуть повтичити на дезестер чернобл кетестрофi власнооч. Тут проїздом i взагалi, мен, у нас справи у Варшавi, тому давай стартуємо завтра. Пиши, чо зi споряги купляти.
Пiдвалює Саня — їхнiй кент, наш перекладач i просто зацiкавлений у чорнобильськiй помийцi окунь. Я чесно його попереджаю, що Зона взимку страшнiша за ню-фотосесiю мiнiстерки культури ЛНР, але не допомагає.