Повернусь, аби пiти у Красно. Там чарiвнi закутi i дiйсне вiдчуження. Там пустка i старими асфальтами не ганяють офiцiйнi екскурсiї. Там не будують саркофагiв i не клацають пафоснi луки на тлi радянської вiйськової могутi. Там iнша Зона: далека вiд очей випадкових туристiв i зустрiчей на популярних прип'ятських квартирах. Там тiльки покинута церква, в якiй живуть пугач i бджоли.
Я кличу пугача Армавiром i пiсля п'ятої зустрiчi вiн перестав мене боятися. Коли заходжу до церкви, коли знiмаю здоровенний ланцюг, вiн сидить непорушно на iконостасi, i тiльки як пiдходжу заблизько — зривається нiмо, злiтає беззвучно i вигулькує у дверi, аби повернутися за годину, якщо весь час сидiтиму тихо-мишачи.
Вiн розкидає поминальнi пожертви, шматує бiлоруськi рублi та українськi гривнi своїми когтистими лапами, надкушує залишенi просфорки та вишневi пироги, виловлює мишей i серед тишi нiмих i палючих лiтнiх днин, слухає гудiння бджiл у церковнiй банi. Тi зуди, заспокiйливiшi за весь ембiєнт на свiтi, луною линуть по храмових закутях.
Серед кинутих сiл i забутих хатiв прикордоння, серед болiт i найдальших закутiв Зони стоїть православний храм з чистою пiдлогою, з молитовниками i пожертовною скринькою. Зi свiчками, Армавiром i сонними бджолами. I коли я ночував там, менi снилися найспокiйнiшi в свiтi сни про далеке дитинство, про сонце i безтурботне життя.
Найранiшi ранi i найсмачнiшi на свiтi кави, найпасторальнiшi променi серед вихряв пилюки i найщирiшi «доброго ранку!» звучали саме тут. Вони м'яко i привiтно линули лунами в баню — тривожили бджiл i полохали Армавiра.
Пiзнiм ранком я знiмав ланцюг з дверей i променi залiтали всередину, сонце дарувало радiсть i серед закинутого краю, серед депресiї, баянiв, серед сотень шарiв пилюки, серед пограбованих сердець покинутого, красновська церква — оаза радостi i щастя, острiвець оптимiзму i думок про хороше.
Колись у мене помер кiт. Я закопав його глибоко, витер соплi, викинув лопату i поїхав у Зону. Пройшов кiлометрiв шiстдесят, поки доплуганив до Красно. Всi цi п'ятнадцять годин я думав про кота, згадував як пiдiбрав його на вулицi, як вiн бiг за мною i нявчав, як я принiс його додому, як вiн завжди гуляв на вулицi скiльки влiзе, як приходив з драними вухами i як йому переїхали мотиком лапу, а я позичав п'ятсот баксiв на лiкування, коли самому жерти було нiчого.
I поки я йшов у той храм, поки нiс в рюкзаку всiх своїх котiв, думав, що свiчку ставлять лише раз, коли хтось помирає. З її димом у баню, в гостi до бджiл i далi — крiзь щiлини до небес, вiдлiтають нашi спогади про рiдних i близьких, яких тепер з нами нема. Дим полетить на небо, сльози скапуватимуть на дощану пiдлогу. Свiча догорить, а я про все забуду. Прощавай.
Цей храм любий i дорогий менi, i я вiрю — з усiєї Зони тiльки у нього є майбуття: у клаптика надiї, сентиментальностi i нескiнченно слiпучих променiв щоранку, коли я вiдкриваю важкi вхiднi дверi i свiтло заливає напiвтемний притвiр.
Нелегалiв не цiкавить анi власне майбутнє, анi те, що стане iз Зоною завтра. Ми зацикленi на моментi, який тiкає назавжди — з року в рiк ми спостерiгаємо, як осипається наша улюблена Чорнобильщина, як тане пiд снiгом долина нашого спокою. Рокiв через сто реконструктори гратимуть в останнiй день перед аварiєю, крайнiй день чарiвного Полiсся. Вдягатимуть непримiтнi шмотки ткацької фабрики «Донбас» i у вiдновленiй Прип'ятi лабатимуть фест масштабiв Шоу Трумана для всiх i кожного, рубаючи в життя минулих епох. Масовий туризм у минуле — гарячий тур майбутнього. Велкам.
Насправдi, всi цi мої рожевi мрiї — контрастна альтернатива пасмурам сьогодення, морокам осенi. Я тут третiй день i нiби навмисно мряка напинає похмурi сукнi, тисне холодними хмарами i дрiбними моросями. Обкладає ватою ранкових туманiв горляну i жене батогами спраги крiзь хащi у центральну частину мiста. Жене крiзь росу i безлюдь на битi схiдцi пристанi. Там я надуватиму пластиковi пляшки i жадiбно питиму металевого смаку рідину, не переймаючись про її шкоду. Рясно валить дрiбний дощ, я соваюсь на диванi, слухаю плеєр в одне вухо, дiстаю спальник i забиваюся якнайглибше. Батарея сiдає швидше, нiж падає приховане хмарами, закутане у сто шарiв осiнньої мряки Сонце. Сиджу отак з вiдкритим балконом, слухаю ляпотiння крапель, кабаняче борсання, слухаю дощ, тишу, вiддалений металевий гуркiт i верески нелегальних туристiв. Воплi Вiдоплясова хлопцiв i дiвчат з великими, гарячими серцями, якi гоцають у такт ритмам великомiського життя.