Але не iснує нiчого страшнiшого, нiж опинитися на Вiльчi. Ба, початок приємний i навiть радiсний. Треба випасти з величезного автобуса, який щодень лихо жене на Овруч i плавно пройти село Радча.
Радча — особливе мiсце. Тут тiльки соннi бабунi i верески з бару, в якому бухають контрабандисти, мародери i прикордонники. I якщо хтось дiйсно хоче вийти з запою... краще пiти днiв на три у Прип'ять, на рибалку. В селi Радча вийти з запою неможливо.
Потiм буде станцiя Вiльча, затаврована теплими колоритами радянської суперграфiки. Всерединi живе Бобер. У нього постiйно купа бухла i на тлi неголених металiстiв вiн виглядає дiйсним господарем цiєї забутої Богом i людьми закутi i приємним закадичем на пару вечорiв похмурого пiйла. Бобер добиває залишки чорметiв навколо, iнодi бухає з ВОХР-ами на вежi мобiльного зв'язку, а воду набирає з колодязя, дорогу до якого знає тiльки вiн.
Бобра не турбує нiхто. Тiльки такi як я iнодi заходять на триста грамiв. Бобер розказує про вiдлюдника, який живе неподалiк i постiйно майструє плоти. Я допиваю i починаю збирати наплiчник, Бобер наливає менi води з колодязя у старi пiвторашки вiд миргородської. Я йду.
Це вже Зона: три кiлометри, тридцять рокiв, тисячi тон металу як це вже клята Зона. Республiка Вiльча — мiсце порозумiння i взаємної поваги: мiлiцiя шанує бабунь-самопоселенок, а коли вони помирають i лежать тижнями в зiтлiлих хатах, мiлiцiя шанує металiстiв: обiцяє їм винагороду — триденний грабунок села за поховання трупа. Всi поважають Бобра. Бобер не думає про повагу, вiн просто квасить i збирає метал.
Звiсно, у мене особливi стосунки з мiлiцiєю. Ось я собi натомлений приходжу в прип'ятську хату пiсля довгих гулянь мiстом. Ось хапаю тушонки перед сном i загортаюсь у найтеплiший на свiтi спальник.
Менти палять нас по вогнику у вiкнi, пiдiймають, розбурхують сплячi тiла, завзято шмонають i обiцяють шпарити в сраку кожного, хто рипнеться i спробує щось скинути. Я скаржуся, шо менi зiпсували моменти, сержанти люто вимагають документи, шмонають мене iз потрiйною снагою i нiчого не знаходять. I поки я сонний, прихоплюють з кишенi, разом iз паспортом, розкладного швейцарця, i рявкають збирати манатки. Ми чогось довго чекаємо на КПП, я палю одну за одною, слухаю ментiвськi докори i роздивляюся плями Чумацького Шляху, вишукую знайомi зорi: цятки i дороговкази радостi, комбiнацiї щастя i горя, якi здатнi вiдстрочити ментiвськi впiйми i всi протоколи на свiтi. А чого журитися? За планом далi все одно рибалка у дельтi Прип'ятi. Вiд колючки навiть добиратися зручнiш.
Там iнша Зона. З блискучими моторками i здоровенними рибинами, iз покинутими плавбазами i засохлими тушами кораблiв зi смiшними назвами. Там тисячi островiв серед вранiшнього серпанку, серед останнiх подихiв бабиного лiта. Там Сонце кидає ряснi вiдблиски на комишi i густi болотянi трави, а серед безiменних шматкiв землi — ховаються люди. Ховаються аби пересидiти патруль, аби пливти на Прип'ять, аби ловити там гiгантських сомiв у заборонених водах i продавати їх київським ресторанам, назви яких потонули в болотi.
Зрештою, мене запихають в обiзьянник «бобiка»: в такий, де сидиш, мов знак запитання, зазвичай спокутуючи грiхи зеленозмiйства у публiчних мiсцях i дрiбне хулiганство у великому мiстi. Разом зi мною запихають два рюкзаки і казанок гречки, яку ми так i не встигли доїсти через ментiвську навалу. Дверi гупають, «бобік» заводиться i суне подалi вiд секретних об'єктiв i кинутих мiст. Стрибає на вибоїнах чорнобильських дорiг.
Я пробую уявити щось хороше, але крiм пляшки спирту нiчого придумати не можу. Згадую про гречку i пробую жерти: виходить так, нiби хтось б'є татуху, женучи сiмдесят кілометрів бездорiжжям. Я хапаю пригорщами, а вона сиплеться на штанi. Пробую закурити. Ми взагалi багато палимо, але останню цигарчину завжди лишаємо на якiсь безглуздi урочистостi на зупинцi пiсля бiганини в темрявi. Останнiй синiй «кемел» завжди натякає на дорогу додому. Навiть якщо в бобiку. Останнiй «кемел» — це так само приємно, як серед свiжостi ранку кинути ванну з п'ятнадцятого поверху на асфальт.
Зрештою, мене привозять у РУВД, командир взводу мурмоче щось про шпигунiв i зрадникiв. Кличе сбу-шного полкана. Полкан у мисливському комку плавно завалює i говорить агресивною росiйською, шо нам всiм вафлi, але вiдпускає спати у райвiддiлок. Завтра я отримаю свiй протокол.
Взагалi, нас мали вiдмазати: рибалки з Чернiгова — у них знайомства з чорнобильськими ментами. Нас мав вiдмазати Мiша Ставрида, але вiн навалявся з сержантиком з другої роти i вони попливли. Може, рiзонули хвилю. Вiн виплив, мент — нi. Ну Мiша, ну чортяка, треба ж так — утопить мєнта.