Вийшли i мовчки палили у темряву. Напарник розпихав пачки «кемела» у боковi кишенi рюкзака, я викликав таксі. Скоро пiдгрiб знайомий бомбила: все допитувався, що нам треба в тiй Зонi. Я вiдмовчувався, потiм розказував як красиво похмурi хати зяють бланшами розбитих вiкон серед нiмої полiської ночi. Бурмотiв про пейзажi натоптаних трактiв i затишок ночiвель у покинутих селах. Про м'яснi консерви, прихованi у кожну закуть. Про адреналiн, коли ганяють мiлiцейськi патрулi i хапають натомленi тiла: витягають зi спальникiв i ведуть до «бобикiв», до адмiнiстративних протоколiв, до тривожного сну на пiдлозi у вiддiлку i вранiшнiх пивасiв перед маршруткою на Київ. Таксист мовчав.
Ти постiйно щось їм розказуєш до колючого дроту. Їхати — тридцять хвилин, а говорите без упину. Минулого тижня вiн возив пару таких як ти, а мiсяць тому — чеха iз провiдником, який водить за бабки. У дев'яносто восьмому — сам мародерив по-серйозному, поки не впаяли рiк умовно за двi тонни чормету з Рассохи.
Приїхали. Напарник сказав вимкнути свiтло в салонi, побiг на розвiдку, повернувся за десять хвилин, розрахувався i ми зiбралися виходити. Таксист увiмкнув свiтло i мене заслiпило. Наостанок перед мороками нiчного лiсу i глибинами сiчневого снiгу. Все в порядку, не буде там засiдки: тiльки нiчнi асфальти, хуртовина, а потiм — Чумацький Шлях на чорнiй сорочцi неба.
Ми вибралися з таксі i намагалися не шумiти, бо КПП он там — метрiв двiстi максимум. Водій привiтав нас з Рiздвом. Сьоме сiчня двi тисячi одинадцятого року.
Ми мiсили снiг i я тихо травив старих легенд про далеку далеч смарагдових болiт, колючi хащi i незайманi безлюди тутешнiх теренiв. Там десь стирчить драконячою спиною залізничний мiст, стирчить примарою далеких епох i геройських вчинкiв. Атаку дракона вiдбили хоробрi пожежники у блискучих касках колись давно, а той — впав у рiчку Прип'ять i згас назавжди у холоднiй водi. Кiстяк його i досi високо здiймається над водою, розлякуючи iноземнi делегацiї i автобуснi тури. Люди проклали залiзничнi маршрути його спиною i забули про пекельнi вогнi.
Ми теж забули про вогнi, ми потонули в заметах з головою i проклинали весь бiлий свiт.
На Чорнобильську помийку я завше вдягався як похмурий бомж iз партизанських загонiв Пол Пота. Що було того разу? Рванi боти з «Зари», купленi за двi пiдвищенi стипендiї багато рокiв тому, колись за студентства, iсторичних документiв, нудних i цiкавих монографiй та конференцiй, на яких я спав i на яких виступав. У ботах — дiрка на всю п'яту. Я тягав їх у ремонт тричi на рiк, а потiм забив i почав ходити з дiркою. Кажуть, бомжi мають бути колоритнi, тому якщо взуття з дiркою — то тiльки з «Зари». Я надягнув на ноги пакети з супермаркету («два великих, будь-ласка») i знову взувся. Сподiвався не замочити нiг. Наївний.
Перелазити колючий дрiт взимку завжди якось дивно: рипить пiд ногами снiг, шурхотять пакети в чоботях, ти слухаєш тiльки цi звуки i зовсiм не переймаєшся з приводу мiлiцейської засiдки. I не дивно: який iдiот стоятиме серед чорнобильського лiсу, якщо тут — по пояс снiгу i мiнус сiм? Тому все нормально, тiльки волати не треба.
Акуратно протискуюся в щiлину, всотуюся до тенет колючого дроту i слухаю приглушене матюччя напарника, потiм — дзвонить телефон, i я рвучко сiпаюся в бiк, зависаючи на дротi, розриваючи куртку i рюкзак. Зависаю серед мiнусових позначок, холодних вiтрiв, безiменних урочищ i хуртовин Чорнобильської Зони. Зависаю надовго. Слава Богу — алкоголь ще діє.
Тодi було страшно: вперше в Зонi — зимою. П'ята моя прогулянка. Ми чекали зустрiчi з вовками, якi обов'язково мали гнатися за нами, беззвучно торкати лапами чорнобильський снiг i зиркати очиськами-проваллями. Очиська мали відблискувати, якщо свiтити на них лiхтариком. Ми мали пiдпалити фаєра, скинути рюкзаки i вiдступити на дерево. Залiзти якомога вище, тремтiти вiд страху, звати маму, дзвонити на КПП, грiти руки запальничкою, в якiй газу катма, i смертельно дубнути. Вовки мали сидiти пiд деревом до ранку, а потiм, зi звуком перших автiвок по трасi Київ—Чорнобиль, вiдступити до тенет бiлоснiжного лiсу з гарчанням i мрiями про реванш. Але того не сталося. Звiсно не сталося, кому ми потрiбнi? Два п'яних бовдури серед ночi по дорозi на Чорнобиль.
Ми вже давно вийшли на асфальт. Так завжди буває. Випльовуєшся мiж КПП i селом, перелазиш колючку, пробiгаєш полем, всiма його ямами i матюкливим спотиканням до АСКРО — будки, яка мiряє радiацiю, — i бережи мене Бог наводити тут її нудну повну назву. Далi — асфальт. Прямо по дорозi цiлих десять кілометрів. Ми летiли стрiмголов до мети, пiдтиснутi часом, холодом i вовчими фобiями. Попереду — Чорнобиль-2.