Розділ четвертий
В домі вилітали шиби разом із рямами, стіни гойдалися, даючи розколини, зі стін падали образи й речі, зриваючись із цвяхів і з полиць, зі стелі сипалися шпаруни, — а на веранді в цей час окотилася коза Білявка. Вона вродила трьох козенят — і всі кізочки, — та нікому було радіти з того. Ачей і самій козі не було з того радости.
Веранда деренчала, осипаючись дрібним склом і вапном від страшного тиску повітря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно підлогу й усе навколо, а в тому склі й череп'ї, посеред веранди стояла злякана коза Білявка і, хитаючись на тремтливих ногах, жалібно лизала трійко щойно народжених своїх діток. Тіль–тіль з'явившись на світ, козенята інстинктивно тислися одне до одного і всі разом до матері — і так стояли, а струм повітря від наглих вибухів десь близько валяв ту купку живих істот із ніг. Та вони зводилися й стояли знову…
На все це дивився Максим. Він теж, як і ті козенята, хитався на ногах і намагався не дати звалити себе з ніг наглому тискові повітря. Він стояв посеред кімнати в домі, що ось–ось міг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, і тупо дивився у вікно на веранду. Корабель ось–ось мав піти на дно, геть пірнути в безодню. Разом із ним. Разом із усім. Разом із кізкою й малими козенятами.
Але корабель не йшов на дно, — жодна з безлічі скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, і тому він уперто гойдався на поверхні.
А коло Максима стояв п'ятилітній синок Борис і, дрібно–дрібно тремтячи, мовчки тяг його назад у присінки — туди, де було їхнє «сховище». Постоявши, Максим ішов за синком у присінки, й там вони знову сідали на підлогу при стіні, на розстелений кожух. Сідали рядочком і так сиділи, дослухаючись усім єством, як десь гуляла, шукаючи їх, смерть. Власне, дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться, сам же він був байдужий. Нерви його отупіли, і його опанувала безмежна апатія. Від безсилля й безвихідности. Він уже не стинався, й не кипів, і не тремтів, як колись. Він тільки притискав синка до себе (навіть не помічаючи, що синок ще більше намагався притиснути й захистити його) і вгадував — не думкою, лише набряклим серцем, — що переживає це бідолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклі.
Матір із немовлям вони зранку відправили геть на околицю міста — там, мовляв, безпечніше… Але то все самоомана, то — щоб не разом умирати, бо на околиці міста було таке саме пекло, як і тут. То був лише відрух відчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на околиці зовсім добре, зовсім безпечно, що там нічого не загрожує. Хотів, щоб так було, хоч і знав, що воно не так.
А земля тряслася, ніби вирішила розступитися, нарешті здійснюючи пророцтво про кінець світу й Страшний суд. Це, власне, розпочалося справжнє бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здається, іграшка, жарти. От тепер пішло все навсправжки. Дві світові потуги чомусь напосілися разом, і з усієї сили, і з однаковим оскаженінням на це бідолашне, беззахисне місто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це місто було таки грішне: місто злидарів, а через те грабіжників, що грабували з однаковим ентузіязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли ті залишали їх при відступах, і ненавиділи тих і тих страшною, непримиренною зненавистю. Дві світові потуги давали йому реванш, зовсім не в'яжучись тим, що сили зовсім не рівні, — не бавились у якусь там лицарськість. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по центру, а тоді взялися бомбити з низького лету, геть од краю до краю, все підряд, щільно й рясно, взялися скородити його вздовж і впоперек вогнем та засівати залізом. Вони скидали на нього — на це глиняно–дерев'яне місто — півтоннові й навіть тоннові бомби. Це — на місто, де було всього з десяток двоповерхових будівель, один будинок триповерховий, а решта — все халупи та одноповерхові дімочки. І от ці дімочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлін. З ранку до вечора гули над ним зграї тяжких літаків обох кольорів — під знаком червоної зірки й під знаком чорної свастики. Причому багато літаків було народжених не під цими емблемами, а під іншими — під емблемами свободи, — вироблених на авіазаводах країни Вашингтона й країни Кромвеля, що віддали свої крила до розпорядження країни червоного царя. Ці літаки з зорями й літаки з «павучками» гули над безборонним містом цілісінький день, — одні до обіду, другі після обіду.
Дедалі бомбардування ставало безглуздіше й інтенсивніше. Все те, що ще лишалося живим, не мало вже ніякої надії вибратися цілим із цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й заліза. Максим теж не мав такої надії, хоч він не мав і бажання тую надію мати, бо для нього бомбардування не було річчю найстрашнішою, — це була всього лише сліпа смерть. Спершу він з дружиною й дітьми тулився щільно до сирої землі. Вони були всі вкупі й трималися одне одного, покладаючись лише на химерну долю. А якщо їм судилося вмерти, бажали вмерти всі вкупі. Якщо їм судилося… Та, не довіряючи долі, підставлені нею під зливу заліза на рівному місці, вони тулилися щільно до сирої землі, до голої землі. Ні, земля та була вкрита снігом, і вони лягали на сніг горілиць і дивились усторч на літаки, що пікірували просто на них і з виттям випускали серії бомб та стріляли з бортової зброї. Бомби рвалися навколо, часом зовсім близько, але треба було точного попадання в розпластану на землі людину, щоб забити її. Так вони протистояли смерті. В їхніх умовах це був єдиний, більш–менш реальний спосіб захисту, бо на низині неможливі були ніякі «щілини» й ніякі інші сховища. Але… Але при такому способі рятування від тоннових бомб треба було мати залізні нерви або ж принаймні таку презирливу апатію до всього, як мав Максим, щоб не збожеволіти, дивлячись, як на тебе летить страхіття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвіст.