— Що за зух наш Кирило, — сміються запорожці, — не побоїться і чорта позвать у дружки.
— Еге, — каже дід, — я не побоюсь і на чорту поїхать.
Та сів на чорта та й чкурнув у Святі Гори: ув обідню пору і там опинивсь. Дивиться — аж того гайвороння така сила, наче з цілого світу позлітались гемонські тварі та й вкрили і гори, і ліс. Скоро побачив їх чорт — так і затрусивсь, і голову повісив, і хвіст опустив, почув своє лихо. Доїхавши до тієї межі, що дальш на чорту їхать не можна, дід зліз та й каже:
— Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибі тобі за вірну службу!
Тільки дід договорив це слово, так кінь і перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здійметься, наче хмара — аж сонце закрило! Налетіли на чорта — дід і не схаменувсь, не вспів руки піднять — перехреститься, роззявить рота, щоб благослова заспівать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в біса і м’ясо ділось: тільки пір’я полетіло за вітром. Жалко дідові чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у діда — що то з Одаркою діється: чи помилував її господь? Тільки переступив дід через рівчак — з-за кущів назустріч Одарка. У квітках, у стьожках, як до вінця. Так і кинулась на шию дідові.
— Спасителю мій! — заголосила Одарка. — Господь милосердний помилував мене, грішну… Тебе ж тільки й ждала, мій голубе, як билина росиці з неба!
Ще краща стала: така біла та повновида, очі сяють, як зорі серед темної ночі, зуби блищать, як білі голуб’ята на сонці під синім небом. Так і тулиться до діда, і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози і промовив:
— Боже милий, який же ти до нас милостивий!
— Ходім же швидше до пустельника, — каже Одарка, — він тебе жде з самісінького ранку.
Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою, — не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.
— Здоров був, Кирило, — скрикнув пустельник, уздрівши діда, — як тебе бог милував на Запоріжжі?
— Слава богу, панотченьку, — каже дід, — молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.
Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію Побідоносцю, і Миколаю Чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.
— Тепер, — каже, — нехай вам господь помагає: будьте щасливі і довголітні та не забувайте, що бог милосердний не на те, щоб грішили, а на те, щоб каялись у гріхах!
— Так, панотченьку, так, — каже дід. — От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..
Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів був поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.
ІX
Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами, — так що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.
— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то я й брешу.
— А що сталось, — спитала хазяйка, продираючи очі, бо, поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха, — що сталось з тим хвостиком?
— Е… поминайте як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не знайшов, де він ріс.
— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?
Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.
Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.
Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.