— Дурисвітство! — стояв на своєму цей східний чоловік, мабуть, вірменин. — Я не проти сомнамбулізму, а проти таких обманів, які ми тут бачимо… Ви приспали свою співучасницю. Вона не спить, а тому така ж шахрайка, вибачайте, як і ви… Але я вірю в ясновидіння. Я — давній його прихильник і займаюся цим не для розваги.
В публіці, що була мішаниною випадкових людей з підставленими, очевидно, найманими глядачами, зчинилася несусвітня метушня. Вірменин у фесці вискочив на стілець, показуючи руками, що хоче говорити:
— Але я вірю в могутню, безмежно велику силу сомнамбулізму, — сміливо продовжував ламаною французькою мовою, коли все стихло. — Я сам володію даром присипання… І ось вам довід…
— Геть його! За двері! Геть! — кричали підставні клакери з розчервонілими, зіпрілими обличчями.
— Нехай говорить, хай робить свій дослід! — кричали інші.
Знічений, зі скрученою краваткою і розпоротою фалдою фрака, розчухраний маг-професор повернувся на кафедру. Туди ж дали пройти і людині у фесці.
— Я хочу, бажаю, вимагаю, щоб ви самі заснули! — сказав останній, повернувши чорні й розумні очі до професора. — Сідайте, ось так… Складіть руки і спіть… Чуєте? Спіть! Я наказую!
Професор усміхнувся, скривився, але сів, оглянувши громаду розгубленим незадоволеним поглядом. А потім, очевидячки, проти волі заплющив очі, позіхнув… І, на подив присутніх, заснув. Вірменин склав на грудях руки і грізно поглянув на професорового помічника, обскубаного рудого парубка, а потім випростав руку, спрямував до нього розчепірені пальці — і помічник так само закуняв…
Здивуванню публіки не було меж. Всі завмерли, дивлячись на таємничу феску.
— Сеанс закінчено! — сказав вірменин, повільно і гонорово сходячи зі сцени. — Ви бачили! Ось сомнамбулізм!
Зчинилася знову метушня. Всі хотіли поглянути на нього зблизька, перемовитися хоч словом. Але таємничий невідомий щез у тлумі, наче у землю запав.
«Не віриться, — подумав Порошин, виходячи з зали практичної фізики. — Старі жарти на новий лад! Легковіри-французи не здогадались, що, мабуть, і вірменин був так само найманим шахраєм… Професор, помітивши розхолодження публіки і постійне зменшення кількості відвідувачів, вирішив удатися до хитрощів, аби підігріти їхню увагу. Та ж реклама, те ж саме шахрайство. До того ж і не надто оригінальне… Можна пригадати й відому хитрість американського журналіста, який для того, щоби підняти передплату на свій часопис, почав друкувати в інших виданнях дуже різкі й нахабні випади на самого себе від імені вигаданих осіб. Одні виставляли його дурисвітом і махлярем, інші — злодюгою і мало що не вбивцею, треті — розпусником. Все це змусило багатьох не на жарт замислитися: овва! Либонь, то чоловік неабиякий, коли про нього так галасують! Та й почали розкуповувати його часопис».
Минуло з того часу кілька місяців. Порошин вже й забув і про професора-сомнамбуліста, і про вірменина. Та якось ішов зі своїм товаришем Чубаровим через Луврський двір і бачить, що Чубаров розкланявся із якимсь чоловіком у фесці. Порошин пізнав вірменина.
— Як, ти з ним знайомий? — спитав Порошин.
— Іще б мені не знати такої відомої особи! Ми з ним колись мешкали на водах в Німеччині.
— І чим же він такий відомий?
— А він викликає духів, медіум і мало не заклинач зміїв.
— Годі! Ти, певно, жартуєш! — заперечив Порошин. — Звідки тобі знатися з ворожбитами?.. Ось послухай, що я бачив на власні очі.
І Порошин переказав про випадок з професором-ясновидцем. Чубаров замислився.
— Помиляєшся, то не шахрай. Не міг він бути в змові з сомнамбулістом. У цього вірменина, дідько б його дер, справді є деякі здібності… Але я тобі, Порошин, про них не повідомлю…
— А то чому?
— Бо ти за останній час щось дуже схуднув, став іще блідішим, і зіниці оно у тебе дещо розширені, і нервовий ти якийсь такий… Тобі це небезпечно розповідати…
— Та перестань! Розкажи, не муч мене, Я хочу, знати правду. Ти, мабуть, знаєшся з ним ближче/3 курортними знайомими так не розкланюються.
Робити нічого, Чубаров зайшов із Порошиним до кав’ярні на набережній Сени і розповів, що вірменин володіє таємницею переносити людину уві сні на сто років уперед.
— І ти цьому віриш? — спитав з хворобливою усмішкою Порошин.
— Ще б пак, — без особливого настрою відказав Чубаров. — Як не повірити, коли я сам завдяки йому побував у подібній мандрівці?
— І ти не шкодуєш?
— Можливо, з якогось боку навіть прикро.
— Прикро? Чому?
— Та тому, що не хотілося, а довелося прокинутись… У сні було так добре…