— Гм… І як же це він робить?
— Дає, уяви собі, якісь пігулки…
— Ох і спритні ж ті азіати! — роздратовано засміявся Порошин. — Ну, чи ж можна так морочити людей? Та він ще чого доброго й гроші дере?
— Аякже. Ше й немалі.
— Гм… Щоб мені рука всохла, коли я дам йому хоч би зламаного шеляга за ті брехні.
Чубаров, однак, був переконаний, що Порошин все ж не втерпить, але боявся за його здоров’я, котре ледве чи придатне було, на такі досліди.
Так воно й сталося.
Дізнавшись від товариша адресу вірменина, Порошин найняв фіакра і покотив на майдан Трона.
Вірменин мешкав з молодою і гарненькою дружиною. Гостя він прийняв не надто приязно.
— Ви можете перенести мене в майбутнє життя? — почав просто з мосту Порошин.
— Так… але тільки в майбутнє життя на землі.
— Звичайно… А де саме і коли ви мені дасте пожити в майбутньому?
— Та тут-таки, в Парижі… Інакше й неможливо. Ви заснете в моїй кімнаті і очуняєте в ній же за сотню літ. Тобто прокинетесь за секунду після того, як заснете.
— Нісенітниця! — з хвилюванням проказав Порошин. — Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!
— Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, — сказав, усміхаючись, вірменин.
— Авжеж… піддався якось намовам одного індіанина…
— Тільки я не вдаюся до жодних наркотиків. Ви все побачите самі на власні очі. Мої засоби шкоди не завдають, дістав я їх від батька на своїй батьківщині, у Вірменії… Слабими є сили смертних, але дечого досягли мудреці Сходу. Знаєте напис на статуї богині Ізіди: ніхто ще не бачив мого обличчя?… Так, воно буває відкритим для небагатьох.
— Кому відкрите? Не вірю! А вже в Азії — шахраїв різноманітних хоч гать гати! Я про це дового думав… А врешті, скільки коштує ваш дослід?
— По сто франків за день, а якщо за тиждень, то дещо дешевше — п’ятсот франків за сім днів.
— Тобто як за сім днів?
— Ну, ви прокинетесь і, скажімо, захочете прожити в тому віці, себто в 1968 році двадцятого сторіччя, рівно сім днів… От за кожен день і внесете платню…
— Коли внесу?
— Заздалегідь, звичайно…
— Ха-ха-ха-ха! Оце знайшли дурника! Та це з вас потрібно взяти гроші, а не з мене!
— Не знаю, що ви тут знайшли смішного. До мене зверталися поважні вчені й буржуа… Дуже впливові особи зверталися до мене й до моєї дружини.
— Які особи? І чому також до вашої дружини?
— Таємниця дісталася нам від її рідних, пешаварських вірмен. Нас запрошували до Іспанії, Італії і навіть до Мексики. Іспанська королева двічі засинала, а покійний мексиканський імператор, бідолашний Максиміліян, нагородив мене навіть орденом.
— Гаразд, — махнув рукою Порошин. — Ось вам п’ятсот франків.
— Це для мене, — сказав вірменин, відраховуючи гроші. — Але ж потрібні гроші і для вас.
— Які гроші? Для чого?
— Ви ж бо прокинетесь в наступному сторіччі проживете там цілий тиждень. Вам потрібно буде щось їсти, пити. Мабуть, забагнете й задоволень.
— Скільки потрібно?
— А це залежить від вас самих… Зважаючи на ваші схильності. Я ваших звичок не знаю.
— Одначе… мені щось таке визначити важко… я там, розумієте, не жив… Ото халепа! Навіть смішно…
Порошин, проте, вже не сміявся. Очі його були суворі і з гострим лихоманним блиском дивилися кудись далеко. Поблідлі вуста тремтіли.
Після хвилинних роздумів вірменин сказав:
— Гадаю, цих грошей вам вистачить… Я влаштую їхній обмін і вручу їх вам перед сном. А пізніше ви повернете мені мій зарібок.
— Може, потрібен вексель?
— Ні, я вам і так вірю. А ось одяг вам потрібен.
— Який одяг?
— Та через сотню років, гадаю, не у цій жакетці й вузеньких панталонах будуть ходити. Але я вам і тут допоможу. Моя дружина має на такий випадок запас.
Вірменин вийшов до покою дружини і виніс звідти картонне пудло з одягом, шкіряний мішечок, якусь дивну скриньку і невелику сковорідку.
— Оце вбрання, в якому парижани ходитимуть за сто років. А це майбутні гроші.
Він вийняв з пудла просторий шовковий напівжупан, або скоріше напівхалат яскравого, небаченого східного кольору, що сягав до колін, такі самі широкі панталони, ще яскравішу хустину на шию і м’якого солом’яного бриля, що скидався на парасолю. З мішечка він висипав жменю золотих монет з французьким написом на одному боці: «Рівність, свобода, братерство. Французька республіка 1968 р.», а на другому — із якимсь східним письмом, чи то арабським, чи єврейським.
— Дурниця! — сказав Порошин. — У французів ніколи не буде республіки… Вони за натурою монархісти, а за смаком — фетишисти… Та й ви ж ризикуєте. Якщо агенти Людовіка Бонапарта побачать у вас ці монети, то матимете клопіт з поліцією.